Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Традиційна оцінка Вергілія як представника класицизму підданна критиці російським дослідником О. Лосєвим[183]. Архетипна класика може творитися лише на органічній (національній) основі, як «Іліада» Гомера, що постала з глибин народнопісенної творчості й отримала аристократичну обробку: величне і благородне окреслення образів. Натомість потужна стихія несвідомих сил в «Енеїді» Вергілія потребує тлумачення переваги хтонічної образності. Як відомо, художні образи містять в собі і хтонічні, і класичні якості. Хтонічні риси характеризуються жіночим архетипом, тобто стихійністю, невизначеністю та інстинктивністю, класичні (чоловічі) — усвідомлені, логічно ясні, морально визначені. За задумом автора, поема Вергілія, як зазначає О. Лосєв, «мала би виражати велич Римської імперії, високе походження римського народу і його вождя — імператора Августа. Однак в ній все це віднесено в далеке майбутнє; а те, що зображається фактично, вражає своїми безумними афектами, екстатичним розгулом та анархічною сваволею героїв, що часто не визнають ні богів, ні тієї основної ідеї, якій, здавалось би, присвячена «Енеїда». Іншими словами, вся «Енеїда» пронизана саме хтонічною ритмікою»[184]. Тобто Лосєв доречно звертає увагу на афективну психологію поеми Вергілія, на її жахіття, божевільні стани, дикі екстази, небувале свавілля героїв, істерію жінок.

У час написання «Енеїди» Вергілієм у колективному несвідомому передчувалася апокаліптична загибель Римської імперії, яку намагається порятувати поет. Афективна психологія поеми подана в похмурих, кінцесвітних тонах: афективні структури виходять за межі людської психології, даючи символічне відчуття психічної (божественної) матриці, з якої передчувається загибель імперії. Не лише на майбутній імперський апокаліпсис, але й на апокаліптичне національне минуле вказують ці афективні структури. Це дало підстави Лосєву звернути увагу на філософську і стилістичну істерію «Енеїди» Вергілія, що забезпечує визначальну для неї хтонічну ритміку[185]. Аритмія відповідає тому, що Римська імперія формується з істеричних «криків» поневолених народів: національна істерія підриває імперську світобудову, оскільки скрізь і всюди відчутні сліди різнонаціонального ірраціонально-істеричного походження. Імперсько-колоніальний конфлікт у ній психологічно відчувається через жіночу істеричність та одержимість. Істеричною одержимістю наділені Дідона, жриця Сібілла, пророчиця Касандра та ін. Різні фурії, що супроводжують людей, у поемі Вергілія підсилюють одержимість героїв як наслану потойбічними силами. Афекти чоловіків-героїв також викликають фурії, тобто мстиві богині, які символізують низькі інстинктивні психічні сили. Лише єдиний герой Еней завдяки покровительству Юпітера виявляє врівноваженість, через що стає богоподібним, тобто здатним підпорядкувати екстатичні афекти свідомій волі. Невипадково саме благочестивий Еней символізує взірець для римських імператорів, представляючи засновника Римської імперії. Відповідно «Енеїда» Вергілія складає парадоксальне враження: вона намагається прославити Римську імперію з її упорядкованою державністю, законністю, жорстким суспільним ладом і водночас є «поемою всяких жахів і страхів, божевілля і звіриної жорстокості, ірраціональних і екстатичних афектів»[186]. Отже, у Вергілія Римська імперія постає без сучасного, як символічне історичне бажання, звернене у майбутнє на основі міфологізації минулого: міфічний Еней, підкоряючись державній волі Юпітера, має втілити імперську потенцію, яка постане у формі освіченого монотеїзму.