Твори в 4-х томах. Том 2

Єдиним випадком природної смерті, який мені випало спостерігати, окрім смерті від утрати крові, що не дуже тяжка, була смерть від іспанки. При цій хворобі помирають від удушення, захлинаючись слизом, і кінець видно з того, що перед смертю людина знов обертається на немовля, хоча й з усією своєю дорослою силою, і так само, як немовля пелюшки, заливає простирадла останнім буйним жовтим струменем, що розтікається й капотить уже й після того, як людина померла. А тепер я хотів би побачити смерть кого-небудь із наших самозваних «гуманістів» [22] бо такі невтомні мандрівники, як Мунго Парк чи я, ще живуть і, можливо, таки доживуть і до суто фізичної смерті членів цієї літературної секти, і їм випаде нагода побачити, з якою гідністю ті йтимуть із життя. Мої природознавчі міркування навели мене на думку, що хоча добропристойність — прекрасна річ, проте інтереси дальшого існування людства вимагають, щоб не всі були добропристойні, оскільки сама поза, призначена для продовження роду, не добропристойна, аж надто недобропристойна; і в мене виник ось який здогад: можливо, ті люди з'явилися на світ саме внаслідок якогось добропристойного злягання. Та незалежно від того, звідки вони беруть початок, я сподіваюся побачити кінець декого з них і наперед дивуюся, як хробаки вгризуть оту давно зав'ялену яловичину, бо ж брошурки їхні — то лиш прах, і весь їх запал в примітках.

Хоч, на наш погляд, у природничій розвідці про мерців цілком доречно розглядати згаданих самозваних гуманістів, — навіть якщо на той час, коли наша праця буде опублікована, прибране ними звання вже нікому ні про що не говоритиме, — проте це несправедливо щодо інших мерців, тих, що не стали ще замолоду мерцями з власного вибору, не видавали ніяких журналів, а здебільшого, напевне, ніколи їх і не читали: тих, що їх ви могли побачити гарячої днини з цілим кишлом білої черви там, де колись був рот. Та не завжди тих мерців пригрівало сонце, дуже часто йшов дощ і обмивав їх, якщо вони лежали просто неба, і розмочував над ними землю, якщо вони уже лежали в землі, а часом лив так довго, що земля перетворювалась на болото і мерців вимивало з ям, і тоді треба було ховати їх наново. Узимку в горах доводилось закопувати їх просто у сніг, а навесні, коли сніг розтавав, їх мусив ховати хтось інший. В горах у мерців були мальовничі кладовища, — війна в горах узагалі наймальовничіша з усіх воєн, — і на одному з тих кладовищ, у місцині, що зветься Покол, поховано генерала, якому снайпер прострелив голову. Ось де помиляються автори, котрі пишуть книжки під назвою «Генерали вмирають у ліжку», бо цей генерал умер в траншеї, викопаній у снігу, високо в горах; на голові у нього був альпійський капелюх з орлиним пером,