Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— На ось, проковтни й запий водою.
— Ти думаєш, це щось допоможе?
— Ну аякже.
Я сів, розгорнув книжку про піратів і почав читати, але, помітивши, що він не слухає, спинився.
— Як ти гадаєш, коли я помру? — спитав він.
— Що?
— Скільки ще мені лишилося жити?
— Ти не помреш. Що це ти вигадав?
— Ні, помру. Я ж чув, як він сказав «сто два».
— З температурою сто два градуси ніхто не вмирає. Не говори дурниць.
— А от і вмирають, я знаю. У Франції в школі казали, що коли в людини сорок чотири градуси, вона жити не може. А в мене сто два.
Він цілий день чекав смерті — весь час, від дев'ятої години ранку.
— Бідний мій хлопчику, — сказав я. — Малий бідолахо… Це ж так само, як милі й кілометри. Ти не помреш. Це просто різні термометри. На тому нормальна температура тридцять сім, а на цьому — дев'яносто вісім.
— Ти певен?
— Авжеж, — відказав я. — Це однаково, що милі й кілометри. Ти ж знаєш: якщо проїхати машиною сімдесят миль, то скільки це буде кілометрів?
— Ага… — мовив він.
Проте очі його, незворушно втуплені уперед, оживали повільно. Не відразу минулася й ота напружена зосередженість. А другого дня він був зовсім знесилений і раз у раз плакав через найменші дрібниці.
ПРО ПРИРОДУ МЕРЦІВ
Мені завжди думалось і думається, що війна— це ще не освоєне поле спостережень для дослідника природи. Ми маємо мальовничі й грунтовні розвідки нині покійного В. Г. Хадсона про флору і фауну Патагонії, превелебний Гіл-берт Уайт напрочуд цікаво розповів про рідкісні, цілком незвичайні випадки появи одуда в Селборні, а єпископ Стенлі подарував нам популярну, проте дуже вартісну «Природу птахів». Тож хіба заказано нам ознайомити читача з деякими цікавими й повчальними фактами щодо природи мерців? Сподіваюся, що ні.
Коли невтомний мандрівник Мунго Парк під час однієї із своїх подорожей мало не пускався духу серед неозорої африканської пустелі, нагий і самотній, вважаючи, що життя його доходить кінця і вже не залишається нічого іншого, як лягти й чекати смерті, йому в око впала маленька квіточка надзвичайної краси. «Хоч уся та рослинка, — пише він, — була не більша за мій палець, я несамохіть замилувався витонченою будовою її корінців, листячка та насінників. То чи ж може той, хто зрос-" тив, напоїв вологою і обдарував довершеністю форми таку, здавалося б, нікому не потрібну дрібничку в цьому глухому закутку світу, байдужно споглядати скруту і муки істот, створених за його образом і подобою? Певно, що ні. Такі роздуми не дали мені впасти у розпач, я підвівся і, незважаючи на голод і втому, рушив далі, твердо вірячи, що порятунок уже недалеко, і моя віра не зрадила мене».
На думку єпископа Стенлі, дослідження в будь-якій галузі природознавства, якщо провадити їх з такою-от щирою зацікавленістю і побожним замилуванням, не можуть не зміцнити в нас віри, надії і любові, чого ми, всі разом і кожне зокрема, так потребуємо в наших мандрах по пустелі життя. Тож спробуймо встановити, чим можуть надихнути нас спостереження над мерцями.
На війні мерці людської породи — здебільшого чоловіки, проте на тварин ця закономірність не поширюється, і серед мертвих коней мені нерідко траплялися кобили. Цікавою особливістю війни є і той факт, що тільки там дослідникові випадає нагода спостерігати мертвих мулів. За двадцять років спостережень у мирний час я ні разу не бачив мертвого мула, і мене вже навіть почали брати сумніви щодо того, чи смертні ці тварини
взагалі. Щоправда, були поодинокі випадки, коли я, як мені здавалося, бачив мертвих мулів, та при ближчому погляді виявлялось, що то цілком живі істоти, які тільки мали вигляд мертвих через свою здатність перебувати в стані абсолютного спокою. Але на війні ці тварини гинуть майже так само, як більш поширені й менш витривалі коні.
Мертві мули, яких я бачив, здебільшого траплялися на гір-* ських дорогах або ж попід крутими укосами, звідки їх зіштовхували, щоб звільнити проїзд. У горах, де ми й звикли бачити щпг тварин, то було досить стерпне видовище, далеко не таке разюче, як згодом у Смирні, коли греки поперебивали ноги всій своїй в'ючній худобі й поскидали її з набережної у воду. Всі ті мули й коні з перебитими ногами, потопаючи на мілководді, просто-таки волали до якогось Гойї, щоб він змалював цю картину. Хоч, буквально кажучи, вони навряд чи могли волати до якогось Гойї, бо Гойя був тільки один і він давно помер, та й дуже сумнівно, щоб ті тварини, нехай би вони навіть і здатні були волати, стали б волати про художнє відтворення їхньої гіркої долі; більш імовірно, що якби вони мали дар мови, то заволали б до когось, хто міг би полегшити їхні муки.