Твори в 4-х томах. Том 2

Коли невтомний мандрівник Мунго Парк під час однієї із своїх подорожей мало не пускався духу серед неозорої африканської пустелі, нагий і самотній, вважаючи, що життя його доходить кінця і вже не залишається нічого іншого, як лягти й чекати смерті, йому в око впала маленька квіточка надзвичайної краси. «Хоч уся та рослинка, — пише він, — була не більша за мій палець, я несамохіть замилувався витонченою будовою її корінців, листячка та насінників. То чи ж може той, хто зрос-" тив, напоїв вологою і обдарував довершеністю форми таку, здавалося б, нікому не потрібну дрібничку в цьому глухому закутку світу, байдужно споглядати скруту і муки істот, створених за його образом і подобою? Певно, що ні. Такі роздуми не дали мені впасти у розпач, я підвівся і, незважаючи на голод і втому, рушив далі, твердо вірячи, що порятунок уже недалеко, і моя віра не зрадила мене».

На думку єпископа Стенлі, дослідження в будь-якій галузі природознавства, якщо провадити їх з такою-от щирою зацікавленістю і побожним замилуванням, не можуть не зміцнити в нас віри, надії і любові, чого ми, всі разом і кожне зокрема, так потребуємо в наших мандрах по пустелі життя. Тож спробуймо встановити, чим можуть надихнути нас спостереження над мерцями.

На війні мерці людської породи — здебільшого чоловіки, проте на тварин ця закономірність не поширюється, і серед мертвих коней мені нерідко траплялися кобили. Цікавою особливістю війни є і той факт, що тільки там дослідникові випадає нагода спостерігати мертвих мулів. За двадцять років спостережень у мирний час я ні разу не бачив мертвого мула, і мене вже навіть почали брати сумніви щодо того, чи смертні ці тварини

взагалі. Щоправда, були поодинокі випадки, коли я, як мені здавалося, бачив мертвих мулів, та при ближчому погляді виявлялось, що то цілком живі істоти, які тільки мали вигляд мертвих через свою здатність перебувати в стані абсолютного спокою. Але на війні ці тварини гинуть майже так само, як більш поширені й менш витривалі коні.

Мертві мули, яких я бачив, здебільшого траплялися на гір-* ських дорогах або ж попід крутими укосами, звідки їх зіштовхували, щоб звільнити проїзд. У горах, де ми й звикли бачити щпг тварин, то було досить стерпне видовище, далеко не таке разюче, як згодом у Смирні, коли греки поперебивали ноги всій своїй в'ючній худобі й поскидали її з набережної у воду. Всі ті мули й коні з перебитими ногами, потопаючи на мілководді, просто-таки волали до якогось Гойї, щоб він змалював цю картину. Хоч, буквально кажучи, вони навряд чи могли волати до якогось Гойї, бо Гойя був тільки один і він давно помер, та й дуже сумнівно, щоб ті тварини, нехай би вони навіть і здатні були волати, стали б волати про художнє відтворення їхньої гіркої долі; більш імовірно, що якби вони мали дар мови, то заволали б до когось, хто міг би полегшити їхні муки.