Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
Посеред чола видніла дірка, в яку не проліз би й мізинець, а на потилиці зяяла така діра, що в ній умістився б і кулак, якби був невеликий і комусь захотілося б його туди засунути; і сніг довкола був геть залитий кров'ю. То був добрячий генерал, так само як і генерал фон Бер, що командував Баварським альпійським корпусом у битві під Капоретто й був убитий в штабній машині італійським ар'єргардом, коли в'їжджав в Удіне на чолі своїх загонів. Отже, якщо ми прагнемо бути хоч якоюсь мірою точними в цих речах, то всякі такі книжки слід називати «Генерали здебільшого вмирають у ліжку».
У горах часом ішов сйіг і падав-на мерців, що лежали біля перев'язного пункту на схилі, заслоненому горою від артилерійського обстрілу. їх зносили у печеру, викопану в схилі ще перед тим, як замерзла земля. У тій-от печері й пролежав день, ніч і ще день один солдат, голова в якого була розбита так, як може бути розбитий квітковий вазон, — хоча її й тримали вкупі накладки та майстерно зроблена пов'язка, що вже просякла кров'ю і стужавіла, — а в мозку застряг сталевий осколок. Санітари просили лікаря піти поглянути на нього. Самі вони бачили його щоразу, як заходили туди, а коли й не дивилися на нього, то все одно чули, як він дихає. У лікаря очі були червоні від сльозоточивого газу, а повіки так набрякли, що ледве розтулялися. Він уже двічі оглядав того солдата: перший раз при денному світлі, другий — поночі, з кишеньковим ліхтариком. З цього у Гойї також міг би вийти непоганий офорт — я маю на думці огляд пораненого при світлі кишенькового ліхтаря. Подивившись на нього вдруге, лікар таки повірив, що санітари казали правду і солдат ще живий.
— То чого ви од мене хочете? — запитав він.
Вони нічого не хотіли. Та трохи згодом прийшли просити дозволу винести солдата з трупарні й покласти до тяжкопоранених.
— Ні, ні, ні! — відказав лікар, що мав силу роботи. — А що таке? Чи ви його боїтеся?
— Нам неприємно чути, як він там дихає серед мерців.
— То не слухайте. Якщо ви заберете його звідти, вам зараз же доведеться нести його назад.
— Ми згодні, капітане-докторе.
— Ні,— сказав лікар. — Ні. Ви що, не чули?
— Чом ви не дасте йому вбивчої дози морфію? — спитав офіцер-артилерист, що чекав, поки йому перев'яжуть поранену РУКУ-
— Ви гадаєте, мені морфій ні на що більше не потрібен? А оперувати накажете так? Ви ж осьде маєте пістолета, то йдіть і застрельте його самі.
— В нього уже стріляли, — відказав офіцер. — Якби й в декого з вас, лікарів, постріляти, ви б заспівали іншої.
— Дуже дякую, — мовив лікар, вимахуючи пінцетом у повітрі.— Уклінно вам дякую. А мої очі? — Він показав на них пінцетом. — Як вам таке сподобалося б?
— Сльозоточивий газ. Ми вважаємо, що пощастило, коли тільки цим обійшлося.
— Бо тоді ви тікаєте з позицій, — сказав лікар. — Одразу ж біжите з тим газом сюди, щоб вас послали в тил. А то ще й натираєте очі цибулею.
— Ви з глузду з'їхали. Я пускаю повз вуха ваші образи. Ви божевільний.
Прийшли санітари.
— Капітане-докторе… — мовив один.
— Забирайтеся звідси! — звелів лікар.
Вони зникли.
— Я піду пристрелю того бідолаху, — сказав офіцер-артилерист. — У мене людяна душа. Я не можу допустити, щоб він так мучився.
— Пристрельте, — відказав лікар. — Ідіть і пристрельте. Візьміть на себе відповідальність. А я подам рапорт: пораненого застрелив такий-то лейтенант артилерії на пункті першої допомоги. Ідіть стріляйте. Ну ж бо!
— Ви нелюд.
— Мій обов'язок — допомагати пораненим, а не вбивати їх. Нехай це роблять панове артилеристи.
— То чого ж ви не допомагаєте йому?
— Я вже допоміг. Зробив усе, що тільки можна було зробити.
— Чом ви не звезете його вниз фунікулером?
— А хто ви такий, щоб допитувати мене? Чи ви мій начальник? Чи, може, командуєте цим пунктом? Зробіть ласку, відповідайте.
Лейтенант артилерії мовчав. У перев'язній їх було тільки два офіцери, решта всі солдати.
— Відповідайте, — наполягав лікар, тримаючи пінцетом голку. — Я чекаю вашої відповіді.
— Та розтуди тебе, — сказав артилерист.
— Он як, — мовив лікар. — Он як ви заговорили. Ну що ж, гаразд. Гаразд. Побачимо…
Лейтенант-артилерист підвівся й рушив до нього.
— Розтуди тебе й перетуди, — сказав він. — Розтуди матір твою. Розтуди сестру твою.
Лікар вихлюпнув йому в обличчя повне блюдечко йоду. Засліплений лейтенант метнувся до нього, навпомацки витягаючи пістолет. Лікар швидко забіг йому за спину, підставив ногу, а коли той упав, кілька разів копнув його носаком і підняв пістолет руками в гумових рукавичках. Лейтенант сів на підлозі, тримаючись за очі здоровою рукою.