Твори в 4-х томах. Том 2

— Хочеш, я тобі почитаю?

— Гаразд. Якщо ти сам хочеш, — відказав малий. Обличчя його було дуже бліде, під очима — синці. Він тихо лежав у ліжку й неначе збайдужів до всього навколо.

Я почав читати вголос «Піратські історії» Говарда Пайла, та скоро помітив, що він мене не слухає.

— Як ти себе почуваєш, синку? — спитав я.

— Так само… поки що… — відказав він.

Я сів у нього в ногах і читав далі сам собі, щоб згаяти час, поки треба буде знову давати йому ліки. З усього він мав би заснути, проте, коли я звів на нього погляд, він лежав, утупивши очі перед себе, і вираз їх був дуже дивний.

— Чом би тобі не поспати? А коли настане час приймати ліки, я збуджу тебе.

— Ні, краще я не спатиму.

Трохи згодом він сказав мені:

— Знаєш, тату, якщо тобі тяжко, не треба сидіти тут, коло мене.

— Чого б це мені було тяжко?

Ні, я хотів сказати: якщо потім буде тяжко, то не треба.

Я подумав, що в нього трохи паморочиться в голові, і, давши об одинадцятій приписані ліки, пішов собі.

День був ясний і холодний; мокрий сніг, що вкрив землю, за ніч підмерз, і все навколо — голі дерева, кущі, купи хмизу, трава, темні проталини — вилискувало, неначе полаковане ожеледдю. Я взяв з собою молодого ірландського сетера й пішов прогулятися понад замерзлою річкою, та на зледенілій дорозі важко було вдержатись на ногах, і мій рудий собака послизався й падав на лапи, та й сам я двічі важко гепнувся на лід і раз навіть упустив був рушницю, так що вона ковзнула далеко вбік по гладенькій кризі.

Під високим глинястим берегом з навислими кущами ми сполохали табунець перепелів, і я встиг підстрелити двох, перше ніж вони зникли за верхнім краєм берега. Декілька птахів посідали на дерева, та більшість поховалися в кущах, і, щоб сполохати їх, я заходився підстрибувати на купах обмерзлого хмизу. Але вони злітали в той час, як я насилу утримував рівновагу на зледенілому й хиткому галуззі, тож поцілити їх було нелегко. Я підстрелив ще двох, у п'ятьох не влучив і повернув назад, радіючи, що натрапив на табунець так близько від дому і що там лишилося ще багато птахів, яких можна буде відшукати іншим разом.

Удома мені сказали, що малий нікого не пускає до своєї кімнати.

— Сюди не можна, — казав він. — Ви заразитесь від мене.

Я піднявся нагору й побачив, що він лежить так само, як і перше, — дуже блідий, лише на вилицях червоні плями від жару, — і так само незворушно дивиться перед себе.

Я зміряв йому температуру.

— Скільки?

— Щось близько ста, — відказав я. Насправді ж було сто два і чотири десятих.

— А було сто два, — сказав він.

— Хто це сказав?

— Лікар.

— Температура в тебе не велика, — сказав я. — Боятися нема чого.

— Я й не боюся, — відказав він. — От тільки все думаю.

— А ти не думай, — сказав я. — Лежи собі спокійно, та й годі.

— Та я спокійний, — відказав він і знову втупив очі перед себе. Було видно, що він напружено силкується зосередитись на якійсь одній думці.