Твори в 4-х томах. Том 2

— Пневматична, дванадцятого калібру.

— То добра зброя, — схвально кивнув Фонтен.

— Я теж хочу на полювання, — мовив Андре своїм тонким, наче в малого хлопчика, голосом.

— Тобі не можна, — відказав Фонтен і знов обернувся до мене. — Ви знаєте, ці хлопчиська просто дикуни. Справжні дикуни. Вони ладні перестріляти один одного.

— А я ходитиму на полювання сам! — збуджено й пронизливо вигукнув Андре.

— Не можна, — сказала мадам Фонтен. — Ти ще малий.

— Я ходитиму сам! — не вгавав Андре. — Я хочу полювати на водяних пацюків.

— А що то за водяні пацюки? — спитав я.

— Хіба ви не знаєте? Не може бути. їх ще звуть ондатрами.

Андре уже встиг дістати з шафи рушницю двадцять другого калібру і тепер тримав її в руках проти світла.

— Вони просто дикуни, — повторив Фонтен. — Дай їм волю, то перестріляють один одного.

— Я полюватиму сам! — зойкнув Андре. Тоді, все ще збуджений, прицілився з рушниці.— Я хочу стріляти водяних пацюків. Я знаю місця, де вони живуть.

— Дай мені рушницю, — сказав Фонтен. І знову пояснив мені: — Справжні дикуни. Їм аби тільки стріляти.

Андре міцніше стиснув рушницю.

— Я ж тільки подивитися взяв. Що, уже й цього не можна? Тільки подивитися.

— U est просто схибнутий pour la chasse, — озвалася мадам Фонтен. — Mais il est trop jeune [35].

Андре поставив рушницю назад у шафу.

— Ось як ще трохи виросту, то стрілятиму і ондатр, і зайців, — сказав він. — Одного разу я ходив з татом, то він тільки поранив зайця, а я стрельнув і вбив його.

— То правда, — кивнув головою Фонтен. — Він убив того зайця сам.

— Але тато влучив перший, — додав Андре. — А я хочу ходити зовсім сам і стріляти сам. На той рік мені вже дозволять.

Він пішов у куток і сів читати книжку. Я вже погортав її, коли ми після вечері перейшли до кухні. То була бібліотечна книжка — «Френк на канонерському човні».

— Він любить книжки, — мовила мадам Фонтен. — Але це краще, ніж вештатися до ночі з якоюсь ватагою і красти.

— Книжки — діло добре, — докинув Фонтен. — Ось мосьє сам пише книжки.

— Це правда, авжеж. Але забагато книжок теж погано, — сказала мадам Фонтен. — Ici, в Америці, c'est une maladie [36], ті книжки. C'est так само, як і церкви. Ici il у a trop церков. У Франції, там тільки католики і протестанти, та й то протестантів зовсім мало. А тут стільки всяких церков, що й не злічити. Коли приїхали сюди, я не раз казала: «Боже мій, і що то все за церкви?»

— Що правда, то правда, — погодився Фонтен. — Церков тут багато.

— А оце недавно, — провадила мадам Фонтен, — у нас тут була одна дівчинка, француженка, приїздила в гості зі своєю матір'ю, Фонтеновою двоюрідною сестрою. То вона мені каже: «En Amérique il ne faut pas être catholique [37]. Недобре бути католиком. Американці католиків не люблять. Це для них як сухий закон». А я її питаю: «Ким же ти хочеш бути, га? Коли вже ти католичка, то треба нею і залишатися». — «Ні,— каже, — в Америці погано бути католиком». Та як на мене, то католик має залишатися католиком. C'est не діло — de changer sa religion [38]. Боже мій, аж ніяк не діло.