Міцний кулак туарегів

— Чуєш, — сказав Гасан, — коли ти не знайдеш мені ковтка води, то я ляжу отут і лежатиму, аж поки зупиниться від спраги серце або мене задушить мій власний язик! Він болить і наче розпух…

— Гм, — відповів Карембу, — аглабівське водоймище має бути звідси не далі як за чверть години ходи. Гадаю, що нам краще зачекати, поки зійде місяць. Адже в цьому рої вогників важко щось збагнути. Може, ти хоч знаєш, куди йти до тієї Брадирової мечеті?

— Балакай собі, що хочеш, а я ось ляжу, і ніхто мене вже звідси нікуди не поведе, навіть рачки, — прошепотів Гасан, якому холодний піт зросив чоло, а в голові запаморочилося. — Ось мені вже починає судомити кінчики пальців, — злякано й над силу вимовив він по хвилині, лежачи на вологому надмогильному камені. Його поволі огортав неспокійний сон.

Карембу лежав поруч теж украй стомлений. Але останні слова друга налякали Карембу — це ж він потяг Гасана до цієї мечеті!

— Покажи, — винувато пробурмотів Карембу й помацав пучки Гасанових пальців. — Це, мабуть, од серця, — сумовито мовив він згодом. Але, якусь мить поміркувавши, кинув: — То я йду! — і, не дочекавшись відповіді, додав: — Ти хоч умієш свистіти?

Гасан не вмів свистіти. А коли б і умів, то в такому стані не засвистить.

— Тоді я свистітиму, — вирішив Карембу, — а ти щодуху крикнеш, гаразд?

Гасан хотів крикнути, але в нього нічого не вийшло. Карембу віддав, Гасанові свою пляшечку жасминової олії й сказав:

— Хай мене вб'ють — байдуже, але ти сьорбни з пляшечки, коли почуєш мій свист, щоб здужав відповісти мені. Якщо людей у пустелі спостигає лихо, то вони рятують собі життя маслом або олією. Бабула мені вже кілька разів розповідав, як він колись у дитинстві заблукав серед барханів… І коли його нарешті відшукали, то якби не верблюже масло, не врятували б його. Адже знайшли Бабулу тільки наприкінці другого дня. Ніхто навіть не вірив, що його врятують, — бо, кажуть, день і ніч без питва влітку в пустелі вбиває людину певніше, ніж куля.

Гасан не відповів. Тоді Карембу підвівся й пішов наче сновида.

Коли б хлопці були не міські, то зачули б воду такої великої поверхні, як басейн аглабівського водоймища, — її чує кожен бедуїнський хлопець.

Але Гасан — міський хлопець і за все своє життя вперше опинився поза межами зелених прибережних околиць міста Тріполі-ель-Акса.

Карембу вдвічі дужчий за Гасана. Та й відпочив уже трохи. Але і він не вміє орієнтуватися. Краще, мабуть, коли б отут була кромішня пітьма, ніж оцей безмежний простір, усіяний миготливими вогнями. Ті вогні тільки підкреслюють темряву, а самі освітлюють хіба що найближчі нагробки!

Проте Карембу йшов посвистуючи, щоб бідолашний Гасан принаймні чув, у якому напрямку побрався його самовідданий друг.

Невдовзі усе стихло. Гасан склепив повіки, і його огорнув гарячий сон, крізь який хлопець чув, як стукає у скронях кров.