Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
А ти, певне, й гадки не маєш, які вони дивні люди! Хіба що Бабула знає. Той знає цих людей з далеких степів, хоча й не з самих глибин південної пустелі, звідки вони приходять сюди продати ялівочку або якусь паку вовни!
Бабула? Той знайшов би з ними спільну мову. Він повів би обох друзів до родини мандрівних пастухів; дарма що Карембу й Гасан ховають під верхнім одягом підвішені на ремінцях пляшечки з дорогоцінною олією. Бабула сам бедуїн. Він народився в одній із таких ось чорних пласких зітканих з вовни осель. Бабула знає, що треба вчинити, аби шейх отакого дуару[28] сам запросив тебе до вогню. І ці похмурі, грізні на вигляд люди дали б тобі все, наче ти їхній, ба навіть куди більше.
Справді! Ти міг би мати повну торбу золота, й ніхто з них не наважився б навіть заглянути в неї; звичайно, йдеться про справжніх бедуїнів, а не про жалюгідних пустельних злодюжок. Але хто ж розпізнає, чи то чесний бедуїн, а чи грабіжник або вбивця?
Бабула! Бабула розуміється на цьому бідному пастушому люді, він єдиний знає, що зробить, аби тебе навіть у такій пітьмі прийняли як бажаного гостя…
Хлопці йшли вже годину, коли раптом Карембу боляче вдарив пальця об нагробок.
Так, вони були на кладовищі. А незабаром вийшли з пітьми до того сяючого поля, яке вже добру чверть години було їм за дороговказ. Їхнім очам відкрилися тисячі палаючих ґнотиків у незліченних надмогильних лампадках величезного кладовища, що досі ховалося від хлопців за білим міським муром, який на цьому місці круто звертав кудись у мерехтливу темряву.
— Чуєш, — сказав Гасан, — коли ти не знайдеш мені ковтка води, то я ляжу отут і лежатиму, аж поки зупиниться від спраги серце або мене задушить мій власний язик! Він болить і наче розпух…
— Гм, — відповів Карембу, — аглабівське водоймище має бути звідси не далі як за чверть години ходи. Гадаю, що нам краще зачекати, поки зійде місяць. Адже в цьому рої вогників важко щось збагнути. Може, ти хоч знаєш, куди йти до тієї Брадирової мечеті?
— Балакай собі, що хочеш, а я ось ляжу, і ніхто мене вже звідси нікуди не поведе, навіть рачки, — прошепотів Гасан, якому холодний піт зросив чоло, а в голові запаморочилося. — Ось мені вже починає судомити кінчики пальців, — злякано й над силу вимовив він по хвилині, лежачи на вологому надмогильному камені. Його поволі огортав неспокійний сон.
Карембу лежав поруч теж украй стомлений. Але останні слова друга налякали Карембу — це ж він потяг Гасана до цієї мечеті!
— Покажи, — винувато пробурмотів Карембу й помацав пучки Гасанових пальців. — Це, мабуть, од серця, — сумовито мовив він згодом. Але, якусь мить поміркувавши, кинув: — То я йду! — і, не дочекавшись відповіді, додав: — Ти хоч умієш свистіти?
Гасан не вмів свистіти. А коли б і умів, то в такому стані не засвистить.
— Тоді я свистітиму, — вирішив Карембу, — а ти щодуху крикнеш, гаразд?
Гасан хотів крикнути, але в нього нічого не вийшло. Карембу віддав, Гасанові свою пляшечку жасминової олії й сказав:
— Хай мене вб'ють — байдуже, але ти сьорбни з пляшечки, коли почуєш мій свист, щоб здужав відповісти мені. Якщо людей у пустелі спостигає лихо, то вони рятують собі життя маслом або олією. Бабула мені вже кілька разів розповідав, як він колись у дитинстві заблукав серед барханів… І коли його нарешті відшукали, то якби не верблюже масло, не врятували б його. Адже знайшли Бабулу тільки наприкінці другого дня. Ніхто навіть не вірив, що його врятують, — бо, кажуть, день і ніч без питва влітку в пустелі вбиває людину певніше, ніж куля.
Гасан не відповів. Тоді Карембу підвівся й пішов наче сновида.
Коли б хлопці були не міські, то зачули б воду такої великої поверхні, як басейн аглабівського водоймища, — її чує кожен бедуїнський хлопець.
Але Гасан — міський хлопець і за все своє життя вперше опинився поза межами зелених прибережних околиць міста Тріполі-ель-Акса.
Карембу вдвічі дужчий за Гасана. Та й відпочив уже трохи. Але і він не вміє орієнтуватися. Краще, мабуть, коли б отут була кромішня пітьма, ніж оцей безмежний простір, усіяний миготливими вогнями. Ті вогні тільки підкреслюють темряву, а самі освітлюють хіба що найближчі нагробки!
Проте Карембу йшов посвистуючи, щоб бідолашний Гасан принаймні чув, у якому напрямку побрався його самовідданий друг.
Невдовзі усе стихло. Гасан склепив повіки, і його огорнув гарячий сон, крізь який хлопець чув, як стукає у скронях кров.
Як довго він спав? Що сталося?
Гасан почув голос, який пробудив би його навіть у труні.
28
Дуар — наметне село.