Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Року 870 вони були вже такі сильні, що турецький начальник багдадського гарнізону оголосив себе халіфом.
До цих двох ісламських держав, східної та західної, якою з Іспанії керують шанувальники науки й мистецтва — маври, що прийшли з Марокко, приєднується року 969 третій халіфат. За ім'ям пророкової дочки Фатіми він дістає назву; халіфату Фатімідів. Цей халіфат згодом панує також у Єгипті та Сірії.
Все це — плід тривалих безупинних громадянських війн, що спалахнули в країні одразу ж після смерті легендарного халіфа-марнотратця Гаруна-ар-Рашіда, в казковому дворі якого була зредагована найпрекрасніша книга Сходу — книга казок «Тисяча та одна ніч»…
Під час боротьби Фатімідів за підкорення всього південноафриканського Заходу ці фанатики використали напівдиких верхньоєгипетських бедуїнів, тих бідних та бездомних пастухів арабського походження, чиї голодні очі щораз зачудованіше й пильніше придивлялися до зростаючих пишнот каїрського двору та всемогутніх фатімідів ських емірів.
Щоб не годувати голодних пастухів, Фатіміди послали їх проти Заходу!
Так, це був отой страхітливий наїзд, що ми звемо гілальським за іменням найчисленнішого племені бену-гілаль, від якого ведуть свій рід бену-сулейм, адбейджі та мокіли. Їх було понад сто тисяч! Проти їхньої пожадливості, жорстокості та варварства похід арабів, що ніс підкореним країнам Коран нещодавно померлого пророка Мухаммеда, був дисциплінованою й керованою освіченими лицарями експедицією. В цьому поході люди, гноблені прогнилим ладом візантійських намісників, вбачали своє визволення й повставали ще до того, як араби приходили до їхньої країни. Але й арабські намісники виявилися підступні й ласі до влади та грошей. І тоді південноафриканські бербери об'єднуються з візантійцями, але втрачену свободу вони вже не могли повернути навіть у жорстоких битвах.
Як я вже, мабуть, казав, північноафриканське узбережжя спочатку захопили фінікійці, потім — римляни, вандали, візантійці й кінець кінцем араби дамасського халіфату. Влада халіфів з маврітанського іспаногренадського двору з резиденцією на Піренейському півострові була, власне, владою, яку підтримував народ, і вершиною славнозвісного розквіту всіх держав, де жили бербери — народ, що самовіддано трудився на своїх дбайливо оброблюваних полях або присвячував своє життя стародавньому ремеслу. Те ремесло знали в усьому цивілізованому світі.
Але жорстока гілальська навала знищила високу цивілізацію мавританської епохи. Варвари відкинули величезну південноафриканську берберську країну назад на тисячі років. Вони вирубали ліси, бо кочівник ненавидить дерева, зруйнували міста й двома могутніми потоками ринули до найбільшої в свігі пустелі.
І запанувала темрява над землями, що лежали під паром, а тепер перетворювалися на непривітний степ. Страх слабких, несвідомих перед лихоліттям дав свої плоди — ожили забобони, які бербер пригадав, видобув з пам'яток поганського минулого, коли він ще звався «ліві», тобто лівієць. Народ, який досяг вершини в науці, почав звертатися до чаклувань та чарів, що існували за староєгипетських часів; із Судану починають приходити негри-чаклуни з «чарівним» корінням, обіцяючи виманити добре пророцтво в ропух, годованих крупним горохом. Той народ, який за посередництвом арабів дав світові великий лицарський закон, згадав тепер давно зникле християнське минуле: країну вкривають незліченні могили святих, до яких приходять просити заступництва в бога, хоч іслам і заборонив підносити одних над іншими й не визнає святих.
А Туніс, який ще за римського панування запрошки годував і одягав дванадцять мільйонів громадян, тепер ледь животів з двома мільйонами людей!
Причина цього занепаду полягала в тому, що досі загарбники, звідки б вони не приходили до Північної Африки, завжди задовольнялися родючою й густозаселеною прибережною смугою, а народ, що кочував пустелею або жив у старовинних оазах, завойовники не чіпали.
Тепер же гілальські номади посунули від морського узбережжя через гори до «пристановища переможених» — Сахарської пустелі. Вони тіснили берберів, які перед навалою втекли у пустелю, далеко на південь, аж до кордону негритянських країн тропічного пояса. Ядро берберів, навколо якого завжди гуртувалися берберські поселенці, було відірване від тих, котрі лишилися в прибережних горах і котрих ми тепер називаємо кабіли, незалежно від того, про кого йдеться, — марокканців, алжірців чи тунісців. Але арабські пастухи отаборилися між горами Атласу та найбіднішою південною Сахарою і назавжди відокремили одна від одної дві гілки берберського племені, які протягом багатьох років зміцнювали й доповнювали одна одну. В цьому й полягає причина страшного занепаду Північної Африки на порозі нашої доби.