Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Під фортечними мурами Єрусалима він зустрів своїх полководців, убраних уже в розкішні шовкові шати, які тоді носило перське та візантійське вельможне панство. Полководці гарцювали на чудових конях, укритих чапраками, оздобленими золотом та самоцвітами.
Старий Омар, побачивши таке, спаленів:
— Ви хочете образити мене? Що означає ця пишнота? Де мої незрівнянні воїни? Де вони тепер?
Омар заборонив супроводити його і поїхав далі тільки з своїм слугою.
Потому старий сам на сам зустрівся з патріархом єрусалимським, що від імені візантійського імператора керував тут, на сході, містом як глава християнської церкви.
Вони вкупі відвідали святі місця, й халіф, найвизначніший у ті часи державний діяч, розповів патріархові про своїх «полководців».
Та незабаром Омара вбили. І третім халіфом обрали Османа, який належав до найблагороднішої родини в Мецці — родини Омейїв. Замолоду Осман кілька років був особистим секретарем пророка Мухаммеда. А тепер він, уже старий і нерішучий, не йняв віри нікому, крім своїх родичів. Тому він призначив їх на всі чільні посади в державі. Користуючись владою, ті так почали порядкувати в провінціях та в судах, що кінець кінцем у країні виникли заворушення. Османа і його дружину вбили, коли вони молилися у своєму домі.
Тільки після його смерті халіфом обрали Алі, родича пророка. В Медіні Алі оженився на Фатімі, Мухаммедовій дочці. Тож він, власне, став єдиний прямий Мухаммедів спадкоємець. Але боротьба за владу над величезною державою зайшла надто далеко. Проти обрання Алі з одного боку постала пророкова дружина Айша, з другого боку — честолюбний Османів родич Муавія, котрого Алі звинуватив як співучасника в вбивстві Османа.
Алі міг би швидко придушити громадянську війну на двох фронтах, коли б не його нерішучість. Вороги зуміли втягти Алі у складну суперечку й кінець кінцем убили його. Невдовзі загинули і його сини Гусейн та Гасан.
Отже, владу в країні захопили Муавія та його знатна родина Омейядів, але натомість єдиний досі іслам розпався на шиїтів, сунітів та на революційну групу хариджитів.
Шиїти присяглися на вірність нащадкам Алі, і та присяга стала частиною їхньої нової віри. Цю релігію прийняла Індія, Іран і частина Іраку. Інші — «правовірні мусульмани» — суніти визнавали Мухаммедів Коран і підтримували як Муавію та його наступників, так згодом і Аббаса та наступних офіційних халіфів. Треті — хариджити — «знедолені» — утворили партію незадоволених, демократично вибирали своїх імамів і боролися за людські права пригноблених народів у окремих провінціях.
Тим часом ідейний розпад в країні посилювався. Родина Омейядів боролася як проти сектантів усередині держави, так і проти християн та поганців за межами країни. Проте династія Омейядів панувала менше ста років, і коли нащадкам пророкового дядька — Аббасідам — пощастило, нарешті, розбити останнього омейядівського халіфа і той утік до Єгипту, трон захопили Аббасіди. Вони вибрали собі прапор чорного кольору на знак скорботи за своїм родичем Алі. Держава халіфів на той час уже підкорила всю Північну Африку й навіть Іспанію. Дамаск, який протягом ста років був столицею омейядівських халіфів, поступився перед новою столицею — месопотамським Багдадом. Звідси держава поширилася аж до далекосхідного Китаю. То була вершина моці арабської держави.
Розпад почався тоді, коли останній з родини Омейядів утік з Багдада аж на «край світу» — в Іспанію й там проголосив себе халіфом. Багато вигнанців і невдоволених оселилися в Марокко та на південному заході Африки. Один із нащадків родини Алі двадцятиоднорічний Ідріс став королем Марокко і на початку восьмого століття заснував династію Ідрісідів. Третій» з уцілілих Омейядів — Аглаб, губернатор провінції Іфрикії[25] у Тунісі та західному Алжірі, заснував іще одну самостійну аглабідську державу, до якої приєдналися Сіцілія й частина південної Африки.
І хоч аббасідівський халіф у Багдаді досі вважається необмеженим володарем великої мусульманської держави — однак це тільки про людське око. Сельджуцькі турки, раби при багдадському дворі після прийняття ісламу як особиста гвардія «володаря всіх віруючих» стали справжніми володарями всієї арабської імперії, що погрузла у розкошах і розпещеності.
25
Іфринія — східна частина Північної Африки.