Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Обставляється все це з найбільшою вигодою для Москви. Вона вже вилила тонни бруду на чистішого з діячів визвольних змагань. Йому був заздалегідь навішений ярлик погромника, попри те, що він не мав жодного відношення до жодних там жидівських погромів. Та, не тільки, бо був ще й симпатиком відомого жидівського націоналіста Володимира Жаботинського, який би Петлюрі чогось подібного, — напевно не дарував би. Але, у Москви “особий путь”, у Москви — своя брехлива логіка. Ославив у цьому Петлюру, як міг, і московський письменник М. Булґаков у своїй «Бєлой ґвардії», траурній месі по добрих царських часах. Той самий, що наприкінці життя щось там випрошував у самого Сталіна, вважаючи, що совєти йому за вірну службу чогось не додали. Але, тільки зіпсував відносини, пообіцявши написати про нього п’єсу. Сталін, при всьому його «культє лічності» — відвертого російського холопства не поважав.
Там, у «Бєлой гвардії», десь приблизно на 100 ст. (залежно від видання) довідуємося, що “Пєтлюра, кромє того, єщє і погромщік”. “Кромє того”, не полінуємося й це дослідити, що він ще й “мєрзавєц”.
Саме з цих причин Сталін, попри всю його власну неприязнь до жидів, обирає для вбивства Петлюри саме жида. Настанова є простою: провести убивство по можливості відкрито, білого дня, та не надумати збігати. Мотиви? — помста за знищену петлюрівськими погромниками власну родину, та за всі інші жертви, які ніби поніс його нарід від бандитів–українців. А суд — що ж суд? — допоможемо, витягнемо.
Зауважимо, що пан Шварцбарт перед тим був довгі роки відомий австрійській кримінальній поліції, а його родина, як така була, — могла за той час тільки примножитись; бо, не весь же час він сидів.
Операція проходить майже ідеально. Совєти щєдро підкидають купу “докумєнтальних свідєтєльств”, ясна річ, — фальшивок, як це звичайно у них. До фотоматеріалів, включно. Тільки от не повідомили чогось, хто це все фотографував, за яких обставин, а головне – чим? Бо ж тоді, в часи Петлюри, — фотографували з триноги та покрившись чорною накидкою…
Франція здавна закохана в Росію (“сеттє пеї де ля кнут е де ля водка”) - виступає знову солідарно з нею, наступає чергове зближення на ґрунті антиукраїнства. Франція, всього біля трьох десятків років тому гучно судила капітана Дрейфуса та пильно стежила за патріотичним процесом Бейліса в Росії. А тепер Росія підкидає їй чудову нагоду дещо виправити власну репутацію в очах світу; поготів месьє Шварцбарт не є навіть французьким підданим.
Отже, ствердимо, — три найбільш сенсаційні процеси у Франції: Дрейфуса, Мати Харі та Шварцбарта, — були чистісінькою “ліпой”; з чим і ґратулюємо пані французьку Феміду.
А Росія не тільки позбувалася Петлюри, який міг би ще чимало зробити для свого народу, але й набула нове слівце — нову лайку: “пєтлюровєц”, яку тепер дозволяється ліпити до всіх українців, — “кто нє с намі — тот враґ!”
Наступною акцією “отца народов” було вбивство 1938 провідника ОУН, полковника Євгена Коновальця, що створив Українську визвольну орґанізацію (УВО) та тим, в очах Москви, заслуговував на смерть. Цього разу все було без реклами та розголосу. Полковник Коновалець став легкою здобиччю совєцького аґента Валюха на набережній Роттердаму, де отримав від нього пакунок, який виявився бомбою, що незабаром спрацювала. Тоді орґанізація ОУН не мала власних засобів безпеки. А спосіб убивства був нечеканий, чи не перший випадок подібної практики. Бо, це зараз, коли вибухло й чимало звичайних поштових листів, — усі стали обережні, а тоді…
Третьою великою справою Сталіна було вбивство Л. Троцкого, його затятого та непримиренного конкурента за кремлівський престол, але це доцільніше викласти окремо.
Естафету політичних убивств за кордоном підхопить з рук мертвого Сталіна його наступник Н. С. Хрущев, який щиро допомогав йому мордувати Україну, та (чи, бува, не за це?) став його наступником і продовжувачем.
Найбільші лаври вішають на Сталіна з нагоди «побєди в Вєлікой Отєчєствєнной войнє»: який же він геніальний стратег! Це твердження орґанічно розпадається на дві частини, в одній наголос на «побєдє», у другій — на «стратєгіі». Розберемо їх поокремо. “Побєда” — добре. А, поставимо запитання так, — чи була їй альтернатива? — чи міг СССР, підпертий всесвітньою потугою США, — не перемогти? Та, навіть, і без США, — подивіться на мапу: чи могли би німці, за будь–яких умов, окупувати СССР, як яку–небудь Чехословаччину, контролювати його? Скажуть, США тягнули з Другим фронтом. Так, тягнули, але вони вклали в совєцьку перемогу на 10 млрд. доларів матеріальних ресурсів, зброї та реманенту. А це — сума не мала, на сучасні гроші більше 100 млрд. доларів, — сума всіх боргів СССР за десятки років або сьогоднішньої, «нової» Росії за десять років. Отже, альтернативи просто не було, Совєцький Союз зобов’язаний був перемагати. До того, несумісними були й людські ресурси. На початок 1945 чисельна перевага совєтів була просто разючою: принаймні вдесятеро. Не можна було не перемогти.