Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Так, може не “обєзглавіл”, а тільки “слєгка почістіл” (від нездарних та недолугих)? Хоч і у властивий собі катівський спосіб. Та, до того, звідки ж воно відомо, що вони дійсно не снували якоїсь змови проти “вождя і учітєля”?
Багацько, чого він накоїв, малий та рябий грузін на російському престолі, але ділом усього життя — найбільш визначною справою “отца народов”, колишнього “наркома по дєлам національностіє”, стало — безумовно, те, що можна було би охрестити “Вєлікой Чісткой”, — нищення, геноцид народів Третьої російської імперії. Вбивство цілих націй. Уміле сталінське сполучення провокацій (яким же геніальним провокатором він був!) з терором, яке зайняло десятки років. Практично мало не всю останню половину життя “отца народов”.
Ось від цього — вже на повну силу тхнуло божевіллям. А саме воно, це божевілля, набувало чітких рис системи: його смертельним ворогом стає все національне. Та це стане й заповітом для його недолугих спадкоємців. Чи він, бува, мстився у подібний спосіб на власному короткому націоналістичному минулому?
Історики не звикли укладати події сталінської епохи до певної системи, пов’язуючи їх тільки із самою особою “вождя”. А, шкода, бо тут були, як ідея, так система: убивство всіх неросійських націй та їх культур, ґеноцид.
Провокації було розпочато, коли у 20–ті роки створили дещо сприятливі умови для розвитку національних культур у “рєспубліках СССР”, для їх відродження. Очевидною метою був, однак, не розвиток культур, не відродження, метою була провокація: висвітити відданих, національно свідомих людей, аби покінчивши 1930 остаточно з комедією відродження, — почати їх нищити. Навіть і потім, 1937, улюблена теза совєцької пропаґанди — “пострадалі всє”, — була так само брехливою, як і усе інше. Далеко не “всє“, а переважно “інородци” та “іностранци”. Все це є вже досить відоме. До цього ж плану нищення входили й штучні голодомори — 1933, 1947… Перший з них забрав 9–10 млн. життів в Україні, а у Казахстані десь 1,5 млн (але ж і казахів було значно менше). Метою останніх було вже не нищення інтеліґентів, а знищення селянства, депонента народної культури народів.
Важливою частиною цього розлеглого плану, можна так сказати — ґенерального, — було свідоме використання усіх можливостей “Вєлікой Отєчєствєнной”, щодо цього ж. Багато успіхів принесло віддання Прибалтики, Білорусі та України під гітлерівську окупацію, де наці продовжували справу більшовиків — вибивали тих патріотів та націоналістів, яких не добив Сталін. Потім їх усіх “визволили”, щоб продовжувати репресії. Починаються нові чистки, з’являється новий кримінал — “бил прі німцах”, «бил в оккупаціі».
Доповнився цей величний сталінський план і новим, заключним етапом, виселенням цілих народів. Встигли повністю виселити німців, татар, греків, чеченів тощо. Напередодні 1953 були складені поіменні списки на депортацію на схід усіх совєцьких жидів. Розважувано, як відомо, подібні плани й щодо нас, українців, але… Не вистачило, мабуть, ні сил, ні часу, ні ресурсів. Однак, — хіба не зазнала етнічних чисток та депортацій (1939, 1944) Західна Україна? — хіба ж із татарами та греками — не прихопили ще півмільйона (а — чи не більше?) українців зі сходу?
Не будемо зайвого разу нагадувати, що згідно міжнародного права — депортації вважаються ґеноцидом.
Таким чином, Сталін — ніяк не “отєц народов”; він був, насправді, — катом народів.
До цього зазначимо ще одну разючу подібність, та чи не головну, сталінізму та гітлерізму, двох близнюків ХХ ст.: обидва немислимі без народовбивства, ґеноциду. Хоч Сталін цілком обходився без якоїсь там «расової теорїї». Йому цілком вистачало класичного великоімперського шовінізму, російського та інтер–люмпенського.
Але, крім масового та особистого терору всередині країни, — був ще терор зовнішній, проти людей, які змогли врятуватися зі совєцького раю.
Час іде, обставини змінюються. Подолані безоглядним терором визвольні змагання в Україні, але… До влади у Польщі 1926 остаточно приходить маршал Юзеф Пілсудський; він добре знайомий Сталіну, переможець російсько–польської війни (1919–1920). Але, він переміг тоді не без допомоги Симона Петлюри та його війська, отже… А що, як вони тепер знову поновлять антиімперіалістичний союз проти Москви? — тоді ж — біда! Прийдеться знову протистояти “наслєдствєнному врагу народа русского — поляку”. Кваліфікований політолог, правдоподібно, не брав би до уваги таку можливість, — надто змінилися часи. Але, поставте себе на місце Москви: політологів там взагалі немає, а вона, що сторіччями відстоює неправе діло, (та про це знає) - так само боягузлива, як і нахабна. Отже, настав час когось прибирати. Найліпше — обох, але маршал — державна людина, спробуй його дістати. А Петлюра — політичний еміґрант, людина одинока та беззахисна, — уб’ємо його! І — убивають.