Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
З ним цілком погоджується німецьке ґенеральне консульство у Харкові, яке у грудні 1933 свідчить:
Голод позбавив життя мільйони українських селян. Службові дані про сім мільйонів загиблих повідомлені у довірчому порядку не можна вважати перебільшенням. Це означає знищення чверті українського населення — цифра жахає навіть у порівнянні з кількістю жертв світової війни.
Все це має бути вирішальною відповіддю всякій потолочі, що й досі вилазить зі шкіри, аби тільки, будь–що, применшити розміри Голокосту. Одночасно довідуємося, що злочинці мали якусь експресну систему обліку кількості винищених ними людей. А це свідчить, знову, на користь убивства із заздалегідь продуманим наміром.
Доповідає 1933 про голод італійський консул у Харкові своєму керівництві в Римі, пише, що населення навколішніх сіл виморене голодом уже мало не наполовину.
Уряд Великобританії у жовтні 1933 мав деталічний рапорт із Москви, в якому посилалися на кореспондента “Нью Йорк Таймс” — Волтера Дюранті, який на той час перебував у СССР. Він, так само, оцінював кількість загиблих десь у 10 млн. людей.
Отже, леґенда про те, що знову — “ми — ні зналі!”, — не спрацьовує остаточно. Значить, Європа та США або не хотіли допомагати, що обтяжує їх, або Москва не дозволяла такої допомоги (як хтось і пропонував), що обтяжує її; знову ж, — у злочині зі заздалегідь обдуманим наміром. Нічого третього звичайна логіка не допускає. В обох випадках, в обох варіантах — непростима людожерська підлість.
Із новітніх досліджень найбільш змістовною та цікавою полишається збірка, видана 1988 у США та Канаді, названа “Міністерство закордонних справ і голод. Британські документи про Україну і великий голод 1932–1933 рр.” Упорядники, — М. Царинник, Л. Лицюк і Б. Кордан. Однак, вони не були просто й тільки упорядниками, а й провели силу обчислень, оцінюючи відсоток вимерлих селян, який вони, втім, подають лише для жінок працездатного віку. А це означає, що всі подані цифри є мінімальні; бо чоловіки, а поготів — діти, є вразливіші від жінок на хвороби й нестатки.
Далі вони подають мапу України з даними, за сучасним адміністративним поділом, для окремих її областей. Та — за період 1929–1933, тобто підраховують (беручи за вихідні — дані перепису 1929, досить вірогідного) збитки від колективізації (“раскулачіванія”) та голодомору разом. Висновки — вражаючі. За ними населення областей: Дніпропетровської, Запорізької, Киівської, Кіровоградської, Луганської, Харківської, та Черкаської, населення Краснодарського краю та Кубані, — поменшало на 25% і більше. Миколаївської, Полтавської, Херсонської, Криму і Ставропольського краю, — на 20–24,9%. Донецької, Житомирської, Одеської та Сумської, — на 15–19,9%. Вінницької та Чернігівської, — на 13–14,9%. Мало постраждали Хмельницька область та Молдова, на що є доволі переконливе пояснення. Адже, вони межували зі Західною Україною (тоді — Польща) та Румунією; з них люди могли почати рятуватися за кордон та привернути в цих країнах увагу до московського голоду: московський розбійник і тут, добре все підрахував та зважив.
Бовкано свого часу щось і про якісь несприятливі погодні умови, — неврожай, стихія. Тут можу додати від себе, що працюючи інженером синоптиком Гідрометслужби 1942–1944, продивлявся архіви (мапи погоди, підсумкові дані тощо) за 1932–1933: роки були, з агрономічної точки зору — абсолютно шерегові. Ні загрози вимерзання озимих, ні браку опадів підчас вегетації, ні посух; роки — як роки. Отже, марно створювати леґенди й про якісь там стихійні лиха; не було їх. Єдино, чому не вродило, — для того, що не полишили зерна на посів: підмели геть усе, що тільки було.
Легка посуха, із відповідними наслідками, була у 1921, але, якби більшовики не грабували дощенту, — голоду би й тоді не було.
А тепер — звернемося до картинки побутового плану; так, деякі враження з того часу, відкриті для кожного, — Київ 1933. Для багатьох селян саме він став фіналом трагедії. Сам він якось тримався на більшовицькій «карточной сістємє» — пам’ятаєте незабутнього Ільіча: “нашє оружіє — хлєбная карточка”? Але, до Києва приходили, в останній надії голодні з усієі області, та знесилені валялися вокзалами та вулицями міста. Було їх на той час не менше, а певно — й більше, ніж завжди п’яних кацапів по вулицях Москви. Їх ніхто й не думав рятувати, або надавати їм допомоги, — брати до лікарень; спокійно давали померти там, де лежав. Єдино, спеціальна городська служба їздила звичайними селянськими підводами та підбирала померлих. Коли набиралася повна підвода мертвих (їх, звичайно, роздягали, бо одежа могла приглянутися комусь зі служби) тільки зверху якось–такось прикритих рогожею, з–під якої стирчали схудлі до кісток руки або ноги, їх відвозили на ближче городське звалище. Одне з таких знаходилося за робітничою Деміївкою (згодом — Сталінка), наліво обіч дороги, що продовжувала Велику Китаївську вулицю. Там трупи звалювали та їхали за новими. Тим часом на звалищі “спєцкоманда” — кілька працівників, складали привезені трупи як штабелі: шар уздовж — шар поперек і так далі: десятка–півтора, та обливши мазутом — підпалювали. Вони горіли кепсько, здіймався важкий чорний дим. Одночасно на цьому звалищі, не так вже й великому, могло горіти більше десятка подібних кострищ. Працівники не полюбляли зівак: коли хтось проходив мимо та задивлявся на таку небачену картину, — відганяли.