Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Уже на XIV партійному з’їзді у грудні 1925 — він проголошений “лучшім і вєрним учєніком тов. Лєніна”. Це — заслуга делегації Донбасу (“рабочіє Сталінского завода в Донбассе). На цьому ж заводі буде потім цеховим парторґом Л.І. Брєжнєв, що дивно хутко стає 1938, по зловісному 1937, який вартував життя стільком комуністам, — першим секретарем обкому. А, ще згодом, не забудемо й про це, на Пленумі ЦК 1964, — так само, Донецька делеґація допоможе скинути “лібєрала” Н. С. Хрущева на користь сталініста Л.І. Брєжнєва.
Ми пропустимо тут цілий період боротьби за владу над партією з Троцкім, Бухаріним, Зінов’євим тощо, всіма цими «оппозіціямі», як «правимі», так і «лівимі». Вони мають, можливо, обмежений інтерес навіть для спеціаліста. З тієї простої причини, що у російських імперіях ніколи не було політичної боротьби, була гризня за владу, якось–такось прикрита політичною демагоґією. Не було політичних рухів, а значить не було й революцій, — були путчі та «бєспорядкі – смутниє врємєна».
Політика — то апеляція до виборця, до народу, до його розуму. Колись стара більшовичка Є. Драбкіна у своїх спогадах писала, чому саме російський нарід віддав пальму першості “більшовикам”, а не “меншовикам”. Бо, мовляв, розумував так: «большєвікі» — хочуть для народу «большє», а меншовики – «мєньшє». Цілком очевидно, що за таких умов народу, як такого, у загально прийнятому сенсі цього слова, — просто не існує; а значить немає жодного ґрунту й політика, як така.
Історики розмірковують про міцність того чи іншого режиму, спираючись на особисті якості його вождів, або на силу “аппарата подавлєнія”, та не беруть до уваги вихідний та вирішальний чинник. Про нього колись добре пам’ятали правителі, бо нагадаємо той відомий випадок з імператрицею Єкатеріною ІІ, яка з жахом запитала: “Чем же сей край управляется?” На що мудрий граф Н. Панін “нічтожє сумняшєся” відповів: “Как это чем, матушка императрица? — промыслом Божьим да глупостью народной!” Ця остання, ще за царських імперій, всебічно заохочувалася та підтримувалася, а за совєцької розквітла ще ряснішим цвітом, заохочувана не лише пропаґандою, а й літературою, і кіно (“улюблені вітчизняні кінострічки” каналу “1+1”).
“Глупость народная” — то велика річ для будь–якого тоталітаризму, а для совєцького — глупішого з глупих, — просто неоціненна.
Убивство Кірова, це було очевидне ще тоді, орґанізував Сталін, а наступні показові процеси були повною, хоч і не надто досконалою підробкою, фальшивкою.
Достойним уваги в них є лише те, що колишній меншовик Андрій Вишінскій (1883–1954), прокурор СССР (1935–1939), що виконував завдання Сталіна, — єдиним не був по тому зліквідований, як от Н.Єжов та з ним; був потім ще й міністром зовнішніх справ (1949–1953). Отже, логічно думати, що то був пройдисвіт, аж ніяк не менший від самого “отца народов”…
Все це разом призводить до того, що отримавши такий “мандат народа”, Сталін не лише розправляється з усіма політичними супротивниками, але й відбудовує Третю російську імперію — Совєцький Союз: справу свого життя.
Остаточна стабільність — стабільність кладовища, прийде лише 1939, але відносна, перша, наступає вже 1929; вигнаний Л. Троцкій (буде вбитий 1940), “разгромлєни оппозіціонєри” (покищо — “ідєйно”). Вся влада належить не радам, не партії, а йому, ґенсекові І. В. Сталіну; а йому лише 50 років, та почувається він цілком добре. А — хто ж він, власне, є? — “вождь”, злочинець чи божевільний, як Лєнін? Думки поділяються. Проф. В. Бєхтєрєв, що розмовляв із ним, вважає його параноїком, на зразок Лєніна, але… Він лише випадковий гість у кремлівських коридорах влади. Секретар Сталіна (до 1930) Борис Бажанов, що був там як вдома, описує нам опановану людину, яка «не розкидується словами, все пам’ятає, нічого нікому не забуває та не дарує». Зовсім не схоже на божевільного.
Так само вважали божевільним і Гітлера, однак… Це насправді можна було подумати, коли він промовляв на партайтагах, часом ревучи з трибуни як бугай та розмахуючи кулаками, — таке щось важко забути. Але, досить рознестися грому аплодисментів або скандуванню — “Зіг–гайль!” — і… Він стоїть собі, як нічого, та знімає двома пальцями волосинку, що упала на лацкан: неймовірна самовлада! — чи не дивне божевілля?
Сталін і взагалі створив собі репутацію завжди спокійної та витриманої людини — ніколи голосу не підвищив. Сталін, що підвищив голос? — не до віри! Інша справа, — спокійно водить люлькою та роз’яснює упівголоса, — вождь, але й учитель. Так, чи міг він бути параноїком, божевільним? — самі подумайте.