Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Попихачів і захисників злочинної Москви, як і ненависників України, у світі завжди було чимало, та англійці Р. Девіс і С. Віткрофт скоротили цифру вимерлих по Україні до 3–4 млн., не більше. Американці ж Б. Сілвер і Б. Андерсон, — не могли, щоб останнє слово не полишилося за ними, та зменшили ще трохи, до 2–3 млн. Така собі, примітивна настанова, мовляв, 10 млн. — то вже забагато; ліпше, хай хоч 3–4, а 2–3 млн. — то вже й зовсім не страшно… Страшно, благополучні американські панове, все одно, — страшно.
Російські дослідники, голос яких прорізався лише в часи «пєрєстройкі і гласності» (перед тим взагалі все замовчувалося), були стурбовані двома справами: а) якомога применшити загальні жертви; б) якомога розчинити Український Голокост в «общєм нєсчастьє», будь–що затушувати його расистське забарвлення (“прішла бєда…”). Укрити незнищальне расистське геноцидне єство своєї Москви.
Втім, віддамо й належне – не пригадують уже полум’яних спростувань того часу від “наркома по іностранним дєлам” Максима Литвинова, або отого великого британця ірландського походження, що не вилазив із Москви – Бернарда Шова: “нікакого голода в Россіі нєт!”. Хоча з перспективи часу можна сказати, що й ті фахові брехуни мали певну рацію. Бо, в Росії тоді жодного голоду й близько не було. Голод був в Україні.
Так, В. Данілов зменшує кількість винищених Москвою в Україні до 3 млн., а Р. Мєдвєдєв відводить Україні половину жертв із загальної цифри у “6–7 млн. по СССР”. Обидва чомусь не пригадують отих військових постів уздовж російського кордону, призначених стежити, аби хтось з українців не врятувався би до Росії. А, — чому ж не пригадати, як воно було?
При цьому, зрозуміло, тактовно обходиться дологічним мисленням питання, щодо конкретних справців голодомору. Тих самих, які добре знали, що вони роблять та заради чого.
Але, до всякого подібного шахрайства ми давно звичні. Так само, репресії (а власне — терор) 1937 весь час намагалися зробити “общєй бєдой”, поки Роберт Конквест чітко не прослідкував і не довів на них незмінне тавро московської “дружби народов”: найохочіше винищували іноземців, а по них — національно–свідомих із неросійських: “націй, національностєй, народов і народностєй”. Як із повним знанням справи визначив це український перекладач Комісії зі совєцьких злочинів у Вінниці 1942, — “москалів було мало”.
Є ще одною завідомою леґендою, що Захід, мовляв, тому ніяк не реаґував на голокост в Україні, що — бачите! — ні про що не знав (“ми — нє зналі!”). Щоб із подібною брехнею (вашинґтонською? – лондонською? — якою ж саме?) покінчити раз і назавжди, ми теж наведемо розлеглі дані. А покищо зауважимо, що США по голодоморі так «зауважалі» Москву, що вже того ж 1933 поновили з нею дипломатичні відносини.
Процитуємо дещо, скільки потрібно, зі статті І.Євтуха — “Скільки б нас було?..” (журн. Україна, №№ 15–16, 1991).
Співробітник німецького посольства у Москві, до речі — експерт з аґрономії, доповідає 1933:
Зверніть увагу: межі голоду досить точно співпадають з кордонами так званих районів сільськогосподарського достатку. Саме найважливіші зернові райони, житниці старої Росїї найтяжче уражені голодом, у той час як території на півночі та в середній смузі, що завжди змушені були завозити зерно з інших місцевостей, цього року порівняно непогано забезпечені.
Оцінюючи кількість загиблих на вересень 1933, він продовжує:
Я не схильний вважати перебільшеним число жертв, що сягає, за деякими оцінками, десяти мільйонів. Варто також додати, що значна частина уцілілого населення голодуючих районів уражена хворобами, спричиненими нестатками. Особливо це стосується дітей, які стали інвалідами і не мають перспективи вирости здоровими людьми.