Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Задуманий ним хрестовий похід проти жидів, розпочатий “процєссом врачєй”, — кимось саботувався та гальмувався, поки не пішов у минуле, разом із “вождєм народов”.
Наче саме життя все більше й більше протиставилося його «нєсгібаєімой волє». Його, майстра тих самих перемог, що їх звуть пірровими…
Сталін міг би стати видатною людиною та полишити по собі й хоч крихту доброї пам’яті, але — зробив свій вибір та пішов до небуття з тавром чи не найбільшого тирана та злочинця історії. Він висилав та розстрілював, розстрілював та висилав, будуючи “счастлівоє будущєє всєго чєловєчєства”, доброзичливо посміхався з трибуни губами вінницького бухгалтера Євсєя Любицького, свого двійника, — до своїх іще недобитих підданих. Він, дрібний та сухорукий, втілився ще за життя до велетенських монументів. Незугарних та помпезних, але — величезних. Яких не бачив світ із часів римського імператора — щастивого Траяна. Недалекий Хрущев звинувачував його саме в цьому, наче це було головне. Чогось ніхто не звинувачував у «культє лічності» Гітлера,
але… Віддамо й належне: адже, комуністи не привіталися, скинувши руку, словами — “да здравствуєт Сталін!”…
Отже, здавалося би, що він досягнув усього мислимого на землі. Але, задамо собі й таке запитання, — а, чи був він сам щасливий? — ой, далебі. В останні роки життя він — переможець, — не виходив із тяжкої нервової депресії.
Так злочинна система формувала з колишньої здібної та розумної людини — злочинця. А він, очоливши злочинну систему, досконалив її у злочинстві.
Спадщини його епохи — ґвалтівної та розбійницької, — ми остаточно не подолали й досі, тільки починаємо (а подекуди — й не починали). Сталін мертвий уже мало не півстоліття, але й досі живі його віддані холопи. Подекуди “ідєї Сталіна жівут”, хоч і переважно по розумах психічно хворих людей; хоча на щастя — більше не “побєждают”.
Сталіна — ката народів, обожнювали совєцькі люди, особливо — переможці росіяни, хоча, здавалося би, чи така вже то велика річ — піррова перемога? — але ж, не забудемо, що доля й не балувала їх справжніми перемогами: для справжніх — треба ще й самим бути чимось. Обожнювали, ясна річ, і всі другорядні, — малороси, триста років тресовані любити все, що є російське. А цей рябий недоносок, малий та клішоногий, — віддамо йому належне, умів бути найбільш російським із того іноземного наброду, що одвічно сидів на російському престолі. Вони натхненно вітали вождя двічі на рік, 1 травня та 7 листопада, на трибуні ленінського мавзолею та це було для них справжнім святом. Він лагідно усміхався звідти їм усім, злегка поводячи рукою. А вони всі, як і мільйони глядачів кінохронік — “єлі глазамі любімого вождя”. Якщо, ясна річ, це був насправді вождь — у власній особі. Бо частенько його заміщував був на цьому відповідальному посту й улюбленіший з двійників вождя, — збіглий винницький бухґалтер Євсєй Любіцкій: той усміхався ще лагідніше, іще людяніше. Мабуть, просто тому, що за його плечима не було ні Українського Голокосту, ні Великого Полювання.
Насамкінець подумаємо ще, а чи міг він — переможець Петлюри, Коновальця, Троцкого і Гітлера, — вважати себе щасливим? — людиною, яка досягнула всього, чого бажала? Навряд, нагадаємо ще раз.
На кінець життя йому мусило дошкуляти чимало. Й те, що він так і не спромігся доморити ненависних Москві українців голодомором 1947. Так і не здійснив величного плану їх трьох: Сталіна, Жукова та Берії по депортації українців на Колиму; прийшлося обмежитись якимись мільйонами… А бажалося всіх…
Він планував «окончатєльноє рєшєніє єврєйского вопроса в Россіі», заскарбивши одвічну подяку нащадків, та з нетерпінням очікував середини березня 1953, коли мали розпочатися прилюдні процеси зрадницьких жидівських лікарів, яких потім планувалося прилюдно й перевішати. А всіх інших жидів планувалося відправити ешелонамі, виселити на «історічєскую родіну» на вигаданий ним же, “Вєлікім Сталіним”, малярійний “Єврєйскій Біробіджан”, найгибліше місце Далекого Сходу. Залишалося всього якийсь там ниций десяток днів, суті дурниці, і раптом — отой дурний шляг… Щоправда, не без допомоги кремлівських “друзєй і соратніков”, — яка ж іронія долі!..
Мабуть його бунтівна душа і на тому світі, у пеклі “особого назначєнія” — не знає покою, дошукуючись: а де ж та що було схиблене?
5. Український Голокост
Про Великий Голод 1933 в Україні — почали писати пізно. В СССР — для того, що він був чи не найбільшим з московських злочинів. На заході тому, що і не цікавились якимись там українцями («гдє–то на югє Россіі»), і домовились покривати московські злочини. Отже, писати почали десь за «пєрєстройкі і гласності», та написали чимало; а чимало й ще напишуть. Як правди, так — особливо, — брехні. Попередній підсумок Великому Голоду підвів лицар правди, Роберт Конквест у своєму «Великому терорі», а потім у “Жнивах скорботи”. Він оцінив вартість сталінської колективізації в Україні взагалі — десь у десяток мільйонів життів. Лише голодомор 1933 забрав життя п’яти мільйонів в Україні, мільйон на Північному Кавказі (Краснодарський і Ставропольський краї); 80% загиблих були, таким чином, етнічними українцями. Загинуло тоді й більше мільйона казахів у Казахстані. Таким чином, цей московський захід, проведений руками місцевих московських яничарів, — мав яскраво виражене расистсько–геноцидне спрямування.