Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Подивіться врешті й на таке, придивіться пильніше, — для себе всі вони були далеко не божевільні. Уміти так досконало сісти на шию мільйонам людей, — тільки позаздрити! Можна, дійсно, нормальною людиною втілювати у життя божевільні ідеї, але не навпаки, в жодному разі. Сумнівів тут бути не може.
Але повернемося до Сталіна. Перед ним, як головою держави, постає перше невідкладне завдання. Нова економічна політика (НЕП) із його стихією вільного ринку у сільському господарстві та дрібному споживацькому виробництві, — все більше приходить до протиріччя із державно–монополістичною промисловістю. Бо, державна власність на засоби виробництва — це є державний капіталізм, ніякий там не «соціалізм». Отже, конче потрібно щось робити.
Сталін приймає рішення: загальна колективізація, індустріалізація та повсюдне запровадження командно–адміністративної системи. Старий план його ворога Л. Троцкого, проти якого у боротьбі з опозицією щойно виступав і він сам. Але, у Росії — куца пам’ять, та він це дуже добре знає.
Проводять колективізацію відбірні більшовики з наганами — “25 000” — в один рік; все це — як і раніше — свідомі злочинці, які добре «вєдалі, что творілі». Наслідки були жахливі. Рівень виробництва на селі був лише 1929 доведений до рівня передреволюційного 1916 — другого року війни! За рік виробництво впало на 23% (1931) та падало далі. На 1933 це падіння сягає вже 52%, заводиться (по містах!) карткова система, вона протримується до 1935. Здавалося би, повна поразка “вождя”, але… він керує безголовим народом, та ніколи про це не забуває: “Что ж, єслі факти протів нас, тєм хужє для фактов!” (І. Ст.)…
Він — новий самодержець, добре знає дурну російську історію та одвічну байку про те, що от “царь–батюшка” — добрий, а от злі у нього чиновники. Він і пише статтю — “Головокружение от успехов”, реабілітуючи себе та добре знаючи, що справу вже зроблено: відправлені до Сибіру мільйони селян («кулакі») - назад ніхто не поверне. А колхозне рабство з його копійками на трудодень, — полишиться.
Колективізація була свідомим поверненням до імперської практики перед 1861, та досить успішним, хоча й не повним. Не було відновлено торгівлю людьми, але й на це є переконливі пояснення. По–перше, вона носила би ринково–капіталістичний характер, присмак, чужий совєцькому «соціалізмові», а по–друге, і це чи не є головне — тепер усі кріпаки були в одній — державній власності.
Віддамо належне українському народові — саме він, здається, зчинив найзапекліший опір сталінському проектові, прискоривши за це свої покарання через голодомор. Тут маємо дуже скупу й непевну документацію, але є підстави вважати, що за час проведення колективізації в Україні, — більше 10 000 сталінських попихачів — «колективізаторів» — приплатили життям.
Сталін, віддамо йому належне й тут, стає справжнім батьком більшовицького волюнтаризму, брехні та окозамилювання. Падіння виробництва після колективізації він мерщій представляє як “головокружєніє от успєхов”, але не ліпше і з п’ятирічкою. Перша п’ятирічка, як і всі останні, ніколи не була вчасно виконаною; він, добре знаючи про все, — об’явив її на партз’їзді виконаною за чотири (!) роки. Він не любив брехні лише аматорської, непрофесійної, що кидається у вічі; та незрідка карав — саме за таку.
Цікаво буває тепер подивитись на кінохроніки тих років, — як вони всі там метушаться! Все це була свідома підробка, бо у такому темпі жодна людина не витримає й півгодини.
Безкарність розкладає найбільше, та розкладає будь–кого; він, колись зважений та розумний, стає цинічною та безоглядною людиною. Вбивство С. М. Кірова за його наказом — не тільки усунуло небезпечного суперника, який вже на XVII з‘їзді леґітимно претендує на вищу в країні посаду, а й дало нагоду ще брутально розправитися з будь–якою опозицією взагалі. Йому закидають також, що він напередодні війни, буцімто — “обєзглавіл армію”, але, чи такі дорікання є так уже й слушні? — навряд.
Обурюватися нищенням Бога духу винних людей — то одне, а ставити питання саме так — дещо безглуздо. Бо, до чого вони придалися їй у “Вєлікой Отєчєствєнной”, оті “гєроі гражданской войни”? По тих же К. Ворошілову, С. Тімошєнку або С. Будєнному видно — аж ні до чого. Або маршал М. Тухачевскій, що так добре упорався з погано озброєними селянами Тамбовщини, та вкупі з тим же С. Будєнним ледь уніс ноги з–під Варшави 1920, від справжніх солдат Ю. Пілсудського та С. Петлюри. Кишеньковий наполеончик, він “сознался по всєм” (в чому треба) через годину по арешті.