Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Тому другий голодомор — 1933, проводився московськими (ну, і місцевими) злочинцями з повним урахуванням досвіду першого. Були вжиті необхідні запобіжні заходи: терени з голодуючими були відокремлені, щоб ніхто не втік від призначеної йому долі; крім того, все було запобігливо засекречене, аби ніхто про це не довідався. На зв’язок полишалася дипломатична пошта, через яку й проникли відомості про черговий московський голодомор.
Тому не дивно, що він став тріумфом Москви, справжньою вершиною совєцьких голодоморів. Втім, про нього, як і про наступний останній, 1947, — ми напишемо далі, окремо. Останній, що там казати, мав стати подібним до другого, але — не став; люди не дали йому стати таким, налякавши цього разу сталінських попихачів.
Бо, нема у світі більш боягузливоі наволочі; як нема й більш нелюдської…
Певною загадкою (або альтернативою, якщо хочете) полишаються для нас витоки отієї “коллєктівізаціі сєльского хозяйства”; що це, власне, було? Невже справжня, спроба навести “соціалізм в дєрєвнє”, тобто одержати й сільсько–господарське виробництво, зробивши і його монопольним, безальтернативним? Про це переконливо свідчить практика справи, коли мавпувалися, аж до процедури вступу, оті ще “воєнниє посєлєнія”? Чи може по спробі першого, досвідного, так би мовити, штучного голодомору 1921 в умовах індивідуального ще господарства, усвідомлення, як це клопітно та важко – відібрати хліб. Та того, наскільки полегшує голодний ґеноцид – саме наявність “колхозного строя”? Виходячи з нашого політичного досвіду схиляємось саме до останньой версії; насамперед в тому, що надто вони вже співпали в часі: колективізація 1930 та український голодомор 1933.
4. “Отєц народа”
Іосіф Сталін (1879–1953), безумовно, був ключовою постаттю «новой Россіі». На неглибокому Заході його хутко віднесли до плеяди “азійських тиранів”, типу Івана IV або Пєтра І; на тому й заспокоїлися. Дивна та смішна справа, але там його страхалися менше, ніж його риваля Лева Троцкого (в дівоцтві Бронштейн). Бо він, бачите, так вважалося, будував «соціалізм в одной отдєльно взятой странє», а той, ніби, все носився з “міровой рєволюцієй”. На Сході одні його обожнювали та зводили до рангу “отца народа” (або — “народов”), інші слушно вважали злочинцем.
Ставлення до нього після горбачовських комуністичних “обновлєнцєв”, які ніколи й нічому не навчаються, — вичерпується словами одного з них: «Сталін бил отєц народа, а єго дємкі оболгалі». «Дємкі» — то всі, хто проти тоталітаризму, не які–небудь там “фашісти”, ні, — смертельний ворог; усі, хто не схвалює тоталітаризму та ГУЛАГу: “кто нє с намі — тот враг!”
Іосіф Сталін народився 21 грудня 1879 та був на той час єдиною дитиною в родині Кето Ґеладзе та Бесо Джуґашвілі в Горі (Грузія). Були діти перед ним, та — повмирали. Але, доброго дитинства, необхідного кожному, він не мав. Батько був пияком, та поки не помер 1889 — нелюдськи бив дружину (так кажуть) та сина. Той усе життя погано володів лівою рукою, дещо коротшою; то був наслідок побиття в дитинстві.
Зауважимо, що Зиґмундові Фройду або його послідовникам цього було би задосить для того, щоб цим пояснити все подальше, але… полишимо це на їх турботи. Едіпівського комплексу, принаймні, це у нього не породило, бо і до матері, яка на багато років пережила чоловіка, — він теж, здається, відносився без великої синівської любові; був радше одинаком за природою.
Він добре навчався у школі, багато читав сам. Співучні надають йому призвісько “Коба”. Це ім’я героя — абрека з пригодницького роману Сандро Казбеґі (1848–1893) - “Нуну”. Видно, в школі поважали цього мовчазного невеличкого хлопця, рябого внаслідок перенесеної семи років віспи, та ще й каліченого. Воно — Коба, стане згодом його першим конспіративним псевдо; “Сталін” — з’явиться тільки 1913.
Після школи він вступає 1894 до Тіфліської духовної семінарії, де вчиться так само відмінно. Там починає писати вірші. Це — лірика, відповідно до віку, сповнена ніжних почуттів, у густі чисто народної поетики, часом — філософська, але без жодних слідів аґресивності або культу сили. Молодого талановитого поета охоче друкує національний часопис “Іверія”, якого редаґує відомий Ілля Чавчавадзе (1837–1907). Дещо з них попаде до антології, яка зібрала все, що було кращого у грузинській поезії, — великий успіх та велика честь. Все це — задовго перед тим, як він стане відомий.
Але, надходить 1899, час кінчати навчання та приймати духовний сан. Однак, з молодим Джуґашвілі, одним із кращих семінаристів, трапляється щось ґрунтовне та вирішальне, хоч і незрозуміле для інших. Він відмовляється складати випускні іспити, змінює націоналістичні погляди на соціалістичні. Відтоді розпочинає свого життя той Джуґашвілі, якого знають політики та численні біографи.