Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
…дешевизна родится только от великого числа продавцов и от великого умножения товаров.
За її царствування кількість приватних фабрик у Росії більше ніж потроїлась, та відповідно зросли прибутки від експорту. Її син Павєл І, знову ж, сприяв монополізації, так само як і Ніколай І.
Зауважимо, що сам устрій Росії – самодержавство сприяв розвитку самодержавства в усіх галузях життя, зокрема, в економіці. «Развітіє капіталізма в Россіі» призвело до того, що він був на 1917 значно більш монополізованим ніж будь де. Але, остаточною перемогою монополізму в Росії став рік 1917, рік пролетарської революції та утвердження «лєнінских ідєй», коли монополістичний капіталізм став державним устроєм Росії. Можна стверджувати, що по 1991, попри всі роздержавлення і приватизації – монополізм непорушно зберігся. Зрушити в якийсь інший, більш демократичній бік – Росія вже не може.
Затримаємось на час, аби кинути оком на те, як же зворушливо все це виглядає. Був, пригадуєте, такий собі К. Маркс, який уславився тим, що, як десь написав В. Маяковский: «грабящіх прібавочную стоімость – за руку поймал с полічним». Довів, що робітник є бідний тому, що капіталіст грабує з нього оту «прібавочную стоімость». А, як завести «діктатуру пролетаріата», то пролетарій і матиме усе, що заробив; бо «прібавочная стоімость» від якої багатів буржуй тепер уся повернеться до нього. А тут бачите нічого схожого, бо:
…все условия жизни обрекают громадное большинство этих разрядов населения на необходимость трудиться и на невозможность скопить какие-то ни было запасы.
А до цього ще й таке: «Государственный капитализм для нас спасение…». От і поставимо запитання – за державного капіталізму (особливо монополістичного), “прібавочную стоімость” можна дігнати й до 80–90%, — хто та де її бачив? Починаючи від 1917 та по рік 1991? Принаймні з тих же робітників.
Стисло обмежимося фактами.
Ствердимо лише, що був під виглядом “соціалізму” — саме монопольний держкапіталізм, із найбільшою у світі нормою експлуатації (порядка 80–90%, саме вона про це переконливо й свідчить) та з колективним власником, класом партійної номенклатури, який жив та живе «по потрєбності», за наш із вами рахунок. Класом–паразитом, який за будь–яких соціальних змін повинен бути скинутий та позбавлений на приватну власність. Ця “приватна власність”, награбована у народа, — підлягає обов’язковому відчуженню.
“Управлєніє голодом”, або “хлєбной карточкой”, як делікатно формулює “вождь”, — то цілком особливий розділ совєцької історії. Постійне підголодовування, викликане дефіцитом продуктів і штучним створенням черг за ними, було не так орґанічним наслідком совєцького устрою, який, коли остаточно здеґрадувала колгоспна система — спромігся закупати необхідну кількість зерна за кордоном, за нафтадолари, — як постійним засобом нагадати: хто в домі хазяїн. Ну і, зрозуміло, щоби взагалі, — життя медом не здавалося.
Але, на цьому загальному невтішному тлі бували й голодівки капітальні, коли злочинна московська ленінська влада — розраховувалася голодною смертю з мільйонами небажаних їй людей. Бо скільки ж отих людських покидьків із номенклатури колишньої – мільйон? – два? А небажаних — багато десятків (мільйонів). За совєцькі роки бували наступні голодівки — голодомори: 1921 — на Поволжі та в Україні; 1933 — в Україні (разом із Кубанню) та у Казахстані; 1947 — знову ж, в Україні.
Підкреслимо щодо них:
1. Жодних стихійних, метеорологічних передумов, які могли би привести до недороду, — ці голодівки не мали. Це твердження повністю підтверджується архівними матеріалами Гідрометслужби (автор їх свого часу переглядав).
2. Всі три були спричинені попередніми та біжучими конфіскаціями хліба у виробників, у населення (підтверджується документами часу).
Перший із них — 1921 — був, так би мовити, дослідним: на ньому відпрацьовувалися механізми наступних голодоморів. Що він був бажаним для влади, свідчить ряд фактів. По–перше, Україна вважається старим ворогом Москви, а Поволжя було опорою білого руху підчас громадянської війни. По–друге, коли створений з приводу голоду надзвичайний комітет — невиправдано енергійно взявся за допомогу голодним, — його розігнали. А учасників, крім М. Горького, — посадили. Промахом було й те, що про голод широко сповістили, — поспішили на допомогу голодним американці.