Українське письменство

Не знаю, в якій мірі можу я довіряти власному спостереженню, оскільки воно об’єктивне; не знаю, як належить назвати це від кількох літ спостережене з’явище, — може, «спадом ліризму», — тільки здається мені, що на полі ориґінальної поезії в нас почався певний занепад. Щораз ясніше інтерес читацьких мас і письменницького кола одходить від ліричної поезії до новели, до повісті, до роману. На фронті поезії тихо. Давні назви символізму, футуризму, панфутуризму, Поліщукового динамізму, неокласицизму, червоного акмеїзму, що його ладен був проголосити один час Михайло Доленго, все рідше тремтять у повітрі: одні з них забулися, відгули; другі розпливлися, виявивши порожняву, яку прикривали; треті від повсякчасного та розмаїтого уживання втратили будь-який сенс, стали визначати не так мистецькі тенденції, як індивідуальне, суб’єктивно пофарбоване ставлення до літературного з’явища, перетворилися з термінів на якісь пів-«междометия» похвали, огуди, подиву. Настроєному скептично читачеві починає вже здаватися, що, всупереч підручникам та критичним оглядам, у нас ніколи не було ні символізму, ні футуризму, як певних усталених, підкованих теоретично літературних визнань, — були тільки прапори та стремління розв’язатися з традиційною тематикою народницької поезії, обносками романтичних уявлень та відгородитися від невибагливого модернізму Чупринчиного типу. Орієнтація на стилі — футуристичний та символічний — була підкреслена, голосна, але не завжди глибока. Всі «плижкували», всі «наздоганяли сьогоднішній день». Одні тільки яскравіше заперечували своїх батьків — українських поетів доби «межи двох революцій», прирівнювали їх творчість до «парикмахерської» гітари в дощовий осінній день (Семенко); другі були обережніші і, побиваючи Чупринку, зберігали певний пієтет до Олеся (Я. Савченко), — але всі робили одну справу і, по суті, були союзниками. П’ятнадцять літ, що минули від першого виступу Тичини, від Семенкового «Prélude», «Дерзань» та «Кверофутуризму», накладають обов’язок поважніше приглянутися до справжніх тенденцій та історично-літературної ролі того, «буєстю юності» позначеного і небезталанного дебюту. Нині здобутки тих років пішли до загального ужитку, дещо лишилося невикористаним, і на кону ориґінальної поезії — тихо й мало цікаво. Правда, розгортається помалу на інтересного поета М. Бажан, — але чомусь і досі він не здобуде собі суцільної витриманої лексики. Підкупає безпосередньою свіжістю ліризму В. Мисик, але як хочеться часом побажати йому побільше темпераменту! Виходять одна по одній в ДВУ книжечки молодих поетів, одноманітні, як дитячий будинок на прогулянці, — але навіть аматорові поезії нелегко попрочитувати їх до краю: так мало серед тих численних імен — людей, позначених «лица необщим выраженьем», мало і культури вірша, уміння впоратися з технічною навіть стороною справи.