Українське письменство

«Да, слава в прихотях вольна», — писав Пушкін сто літ тому. «Пути славы, как пути судьбы, неисповедимы», — вторує йому сучасний літературознавець, студіюючи своєрідне життя літературних репутацій. «Легко уявити собі етапи та дорожні познаки звичайної літературної кар’єри. Спершу мріє про славу (бо ж поганий то поет, що не важив замолоду на неї); потім перша похвала сторонніх людей, перший виступ у друкові, перша приязна рецензія. Далі: охоче друкують журнали, ім’я авторове раз у раз потрапляє на очі, і, зустрічаючи його в книзі, читач мислить: «наш відомий». А там — щез автор з друкованих шпальт, навіть не вийшовши ще з гурту живих, — і його забувають: «И вот, подвалов достоянье, уже гниют его листы». Солодка надія жити в пам’яті нащадків збувається мікроскопічною якоюсь дозою: ім’я літерата животіє лише в пам’яті присяжних бібліографів.

Все це річ звичайна, звичайний уділ рядових літературних робітників, постачальників щоденної, щотижневої, щомісячної лектури, а інколи навіть і доля популярних «володарів дум», королів моменту. Тільки одиниці, тільки найобдарованіші з гурту простягають за собою довгий слід посмертної слави. Це ті щасливці, що їх твори, насичені психічною енергією свого часу, мають особливу силу противитися рокам і десятиліттям, збагачуючи досвід нових поколінь, пробуджуючи в них широкий відгомін. Але навіть цих «найздібніших», цей «вицвіт роду людського найкращий» слава пестить не завжди, навпаки, часто «дурить», «мучить» і «зраджує»: їм так само доводиться з найбільшим напруженням боротися за своє місце в житті, помалу, ліниво росте їх круг читачів, поволі приходить до них загальне признання.

В українській літературі мало хто довідався про все це з власного гіркого досвіду — так, як Леся Українка.

На початку 900-х рр. була вона авторкою двох ориґінальних книжок поезії і одної перекладної; ім’я її зустрічалося в поточній пресі; серед ориґінальних її поезій були уже видрукувані її шедеври: «Так, ми раби», «Забута тінь», «І все-таки до тебе думка лине», — і от виходить популярна хрестоматія «Вік» — перше видання, друге, — і Леся займає в ньому стільки ж місця, як і призабутий тепер Грабовський, і лише трохи більше, як зовсім забуті Андрій Бобенко та Мусій Кононенко. Минає ще десять літ — з’являється на книжковому торзі популярна «Історія українського письменства» С. Єфремова, книжка, що надовго встановила канонічний спис українських авторів — і так чудно тепер зустрівати в ній Лесю Українку в ряді «вісімдесятників», поруч Дм. Марковича і Самійленка, Грінченка і Зіньківського, майже не виділену з тої низки імен. Що тепер для нас ті імена? Одні загубилися і фігурують тільки в спеціальних роботах, як характерні виразники доби, другі — стали лектурою для юнацтва і вже не хвилюють нікого, хто переріс шістнадцяту весну, — тоді як Леся Українка живе, викликає гарячі суперечки, і критик-публіцист за кордоном намагається зробити її своєю спільницею, проповідницею la bella vendetta і багатьох речей, яких би поетка щиросердо жахнулась.