Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Придивімося до підкреслених рядків: який «бог» скарав Овідія? В українському перекладі це слово означає Юпітера чи то християнського бога — бога, «иже на небесех». У Пушкіна не те. У нього навіть крізь оповідання старого цигана почуваються скарги Овідієвих «Тристій». «Гнівний бог» — розуміється, Авґуст, caelestis vir, про гнів якого (ira principis) римський поет говорить і якого без застережень називає богом: «Placato deo non miser esse possum». Мушу признатися: перечитуючи переклад «Циган» кілька разів, я не звернув на те уваги і в текст заглибився вже потім, коли мене навів на це місце один київський філолог, аматор Пушкіна.
Друга вимога, яку підносять і на яку напирають наші літературознавці, це знаменита точність перекладу.
Як на мене, ця вимога, цілком доречна і ясна в перекладі діловім, науковім, тратить найменшу навіть ясність, коли справа доходить перекладу віршованого.
Цього свідомі наші літературознавці. В статті Ю. Савченка про російські переклади з Тичини читаємо: «Здавалось би, дуже просто формулювати визначення принципів культурного (художнього? — М. З.) перекладу, сказавши: точність, тотожність (!) з ориґіналом, але сама передача звуками й словами іншої мови уже говорить про те, що така точність не може бути ідеальною, і тому доводиться говорити лише про приблизну точність у відтворенні різних компонентів художньої конструкції — як змістових, так і формальних».
Додамо до цього: кожен, кому доводилось перекладати віршем, знає, що про тотожність говорити не можна навіть у найщасливіших випадках, при перекладі з близьких мов (з російської, чи то з польської на українську). Говорять звичайно про адекватність перекладу, розуміючи під цим словом максимальну його відповідність змістовим та стилістичним особливостям первовзору. В. М. Державин у своїй статті пише значно обережніше: «Треба, щоб у перекладі так чи інакше було відбито характерні стилістичні риси ориґіналу».
«Трудність перекладача-віршовника полягає в неминучості для нього балансувати не тільки між розбіжними, інколи — дуже розбіжними вимогами двох мов (з якої він перекладає і якою перекладає), але ще більше в неминучості балансувати межи вербальністю та музикою ориґіналу, розуміючи під останнім словом усю сукупність естетичних елементів, яких дарма шукати в словнику» (І. Анненський). Перед кожним, хто береться за невдячну роботу перекладати стародавнього чи новочасного лірика, відразу одкриваються дві небезпеки. Встановити перевагу елементів значінних — не віддаси належним способом моментів формальних (ритміка, евфонія). Звернути головну увагу на ритмічні та евфонічні особливості, — це майже значить написати новий твір на задану ритмічно-мелодійну схему. «Ця небезпека ухилів, підпорядкування цілого одному компонентові може зруйнувати цілий твір, що і в перекладі мусить являти міцно споєну єдність всіх елементів, що один одного зумовлюють» (Ю. Савченко). Становище перекладача художнього твору нагадує, таким чином, становище казкового лицаря на роздоріжжі: ліворуч чи праворуч податися — однаково головою наложити, поїхати ж середнім шляхом — то значить приректи себе на непоборні, непереможні труднощі.