Українське письменство

У Ґете зовсім немає покаянних ноток, які надав своїй Міньйоні Куліш (та й де б вони взялися в нього, класика і поганина світовідчуванням). Тут перед нами не тільки звичайна «отсебятина», а й отсебятина показова, характерна, що стверджується довгим рядом інших спостережень і показує, як органічно Куліш був чужий Ґете, вносячи в своє тлумачення його творів риси сентиментальної та романтичної манер (дидактизм, афектацію, місцевий колорит, народно-поетичне забарвлення etc.).

Ця переоцінка Кулішевих перекладів і ставить нас віч-на-віч з першою вимогою, яка покладається перед іншими нашими перекладачами: повне розуміння тексту, над відтворенням якого в рідній мові вони працюють. Не досить розуміти самі слова — треба відчувати крізь них світогляд автора, орієнтуватися в його стилістичному прямуванні, знати обставини, в яких цей текст народився, та його місце в житті й розвитку даного автора. Справді, як можна перекласти знамените блоківське «Девушка пела в церковном хоре», не усвідомивши собі стилістичних тенденцій поета-символіста, не знаючи приводу, з якого цей вірш написаний (видимо, морські поразки японської війни: дата поезії — «август 1905»), а також не ув’язавши його з тими речами, де поет трактує тему Азії та жовтої раси («Куликове поле», «Скіфи» та інше).

Вимогу досконалого зрозуміння тексту не раз формулювали майстри та знавці віршованого перекладу.

Сформулював її І. Анненський в своїм «Разборе стихотворного перевода «Лирических стихотворений Горация» П. Ф. Порфирова»[187]. Говорив про це і Гумільов. В своїх заповідях перекладачеві І. Анненський пише, що віршований твір, узятий до перекладу, щонайперше треба «зрозуміти в цілому, коли в ньому відбився один певний момент ліричний (настрій), або в гармонії елементів, коли п’єса становить щось сплановане («Donec gratus eram tibi», — ода III, 9 Горація, «Chant alterné» Леконта де Ліля, «Каїн та Авель» Бодлера)… «Без этого не стоит и переводить». Гумільов у статті «Переводы стихотворные»[188] наказує перекладачеві придивлятися не тільки до видимої течії поезії, а й до глибшого, затаєного її руху. Він посилається при тому на Едґара По, що в своїх глосах до поеми «Ворон» відзначив у ній «подводное течение темы», що ледве-ледве в тексті помітна, а через те особливо діє на читача: «Отже, коли хто, перекладаючи «Ворона», з найбільшою точністю виложить зовнішньо-фабульні моменти, появу і рухи птиці, але з меншою силою віддасть поетову тугу за померлою коханою, той погрішить проти авторового задуму і не виконає повзятого на себе завдання».

Що вимога повного і заглибленого розуміння тексту є вимога поважна, солідна, проти якої легко погрішити і проти якої погрішають інколи досвідчені перекладачі — отже, нехтувати нею не можна. Це стає ясно хоча б з такого прикладу. У М. Драй-Хмари, перекладача сумлінного й сильного, в перекладі пушкінських «Циган», в оповіданні старого цигана про Овідія-засланця читаємо рядки, які небезінтересно зіставити з відповідними рядками першотвору: