Українське письменство

При цій одноманітній сірості, при цій невеселій пересічності кожної книжки ориґінальних віршів дуже приємно нотувати зростання (і кількістю, і якістю) великих перекладних робіт. Нове, поповнене видання вибраного Вергарна в перекладі М. Терещенка, дві книжки німецьких балад в перекладі Дм. Загула, «Пан Тадеуш» Міцкевича в перекладі М. Рильського, вибраний Пушкін групи поетів під редакцією П. Филиповича, Шекспірові трагедії в переробках М. Вороного, в перекладах М. Йогансена та В. Щербаненка, «Антологія американської поезії» І. Ю. Кулика — от найголовніше з того, що придбано за останні роки, не згадуючи про різні нещасливі спроби, як, напр., Улезків переклад Ґетевого «Фауста». Тільки високою оцінкою можливостей української перекладної поезії можна з’ясувати, що в Харкові О. І. Білецький та М. А. Плевако наважилися зложити велику п’ятитомову хрестоматію, що має подати в найкращих зразках весь многовіковий розвиток західноєвропейської поезії від античної давнини до найновіших часів.

Нема потреби говорити, якою мірою ця перекладна література корисна та якою мірою може вона прислужитися до винайдення нових способів поетичного вислову. Річ зрозуміла: нові теми, нові завдання, тисяча стимулів до мобілізації всіх стилістичних та лексичних ресурсів нашої мови.

Доброю познакою на майбутнє є те, що поряд з практичною роботою в галузі перекладної поезії у нас з’являється і теоретичне зацікавлення її проблемами. Маємо на увазі три статті: В. М. Державина — «Проблема віршованого перекладу», Юрія Савченка — «Почин» («Плужанин», 1927, 9—10, стор. 44—50, 63—71) та Гр. Майфета «З уваг до теорії перекладу» («Критика», 1928, кн. 3, стор. 84—93). Сюди ж треба прилучити і деякі з рецензій, що так чи інакше порушують теоретичні питання (В. М. Державина — на книгоспілчанський вибір Пушкіна, О. Бургардта та П. І. Тиховського — на Улезка і т. ін.)