Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Довелося Лесі зазнати і багато неприємностей від консервативного, лінивого, злісно упередженого читача. Проф. Василь Сімович, відомий лінґвіст, розказав, як четверть віку тому побувала Леся Українка в колі українського буковинського студентства в Чернівцях і як студентське видавництво «Молода Україна» заходилося коло видання третьої і, може, найкращої її книги ліричних поезій — «Відгуки». Але мало хто знає тепера, що ця книга стала об’єктом для літературно-хуліганського нападу на сторінках львівського «Діла». Напався на Лесю Українку автор, пізніше нічим особливим, здається, не відомий — якийсь, на ім’я не підписаний, тільки на прізвище — Гамчикевич. «Відгуки» показалися йому книжкою незрозумілою і занадто модною. Починає він здалеку, з загальних тверджень: «Модерністичний напрям, який послідніми роками запанував у західноєвропейських літературах, вніс у поезію взагалі, а найбільше в поезію ліричну мрачну неясність мотивів, сполучену з дивним способом зіставлення побіч себе так зв. настроєвих понятій, котрих читач не в силі сполучити в цілість, бо недостає їм конечної логічної зв’язі». Творчість Лесі Українки рецензент уважає за «гіпермодерністичну». Він виписує з «Епілогу» і «Трагедії» («Чує лицар серед бою») поодинокі вирази, незвичні слова, не зустрівані досі метафори — «раптовий нестям», «лагідні запросини», «ніжна дама», «гойний бальзам», бунтує кров», «холодні зорі, тверді, немов з кришталю», «з марних крапель», «сплетений вінець» — і дивом дивується, як то можна казати «гойний» зам. «гоючий», а слово «лагідний» застосувати не до людини, а до «запросин»; він ладен лютувати з приводу помірковано-імпресіоністичних «холодних зір». «Добре поетам, — кінчає він, — «от нечего делать» писати вірші, але прошу вдуматись в положення неповинного читача, що, не надіючись ніякого лиха, возьме ті вірші до рук і своїм звичаєм напре ся доконче добути з них якусь гадку. Що за муки, коли не годен зрозуміти, щó, властиво, хоче поет сказати, коли даремними вказуються всі заходи пов’язати якось зворотку (строфу) одну з другою, слово з словом, так що й не знати, звідки починати, що з тим діяти…»
Рецензія Гамчикевича з’явилася в «Ділі» наприкінці липня (1902 р., ч. 166). Були канікули, «ферії»; в редакції літературних людей, видимо, не було, а політикові до поезії байдуже: не його фах. Але з початком сезону вернулися літерати, з’ясувалася вся прикра некрасивість фейлетону, і Михайло Лозинський виступив з новою рецензією «Відгуків», де, посилаючись на поляків, на буйний розцвіт у них модерної поезії, підкреслюючи певну поміркованість модернізму у Лесі, характеризує статтю Гамчикевича як «злобний, безсовісний памфлет», а її автора як літературного скандаліста, що тільки «удає з себе дурника…» На тім справа, здається, і скінчилася: «модерна» поетка була реабілітована.
Доводилося Лесі Українці діставати удари і від читачів, що не хтіли ставати під прапор літературного консерватизму, навпаки, претендували на останнє слово артистичного смаку…
Але спочатку — кілька слів пояснення. Як зложилося особисте життя Лесі, нема чого говорити докладно. Роботи А. В. Музички, М. О. Драй-Хмари зібрали досить матеріалу і запровадили його до загального відома. Тяжка хвороба з 12—13-літнього віку, операції й курорти, береги теплих морів, Крим і Рів’єра, життя далеко від краю і його інтересів, невеселе життя одірваної від ґрунту «оранжерейної рослини». Письменниця хтіла і не завжди могла взяти участь в живім житті, хтіла відгукнутись живим словом на якусь актуальну («насущну») справу і була занадто далеко від місця дій. В одному із листів до Надії Кибальчич-Козловської, що запрошувала її взяти участь в літературних битвах «хатян» і «радян», в «ім’я оздоровлення української літератури», — поетка зазначає, що на таких віддаленнях, як Телав — Каїр — Київ, нема змоги ні своєчасно подати репліку, ні встежити за всіма перипетіями боротьби, — не говорячи уже про відсутність у неї полемічного дару та слабе раз у раз здоров’я. В таких умовах вимушеної бездіяльності, часто неминучої (в інтересах лікування!) — творчість поетки протікала руслом тонких розумових процесів. Конкретні обставини, завдання дня, колізії поточного життя, одірвані від ґрунту, з’являлися на екрані її уяви «в загальному вигляді» в літературних постатях Дон Жуана та Юди Іскаріота, іудейських пророків та англійських пуритан, пророчиці Кассандри та міфічного співця Орфея. Так і стало «пафосом» її творчості розв’язування загальнолюдських проблем та вічних колізій. Мандрівні літературні образи давали більше простору її гострій думці, її «трагічному» стилю, — давали змогу втілити кожну ідею в усім її напруженні, в крайнім її розвитку, не ослабляючи її міркуваннями «реальності», життьової правдоподібності; для неї досить було художньої правди.