Українське письменство

Вихід із тої дилеми один: не говорити ні про тотожність, ні навіть про повну точність віршованого перекладу, не прирікати перекладача на пильне віддання кожної деталі первотвору. Я побоявся б стати на позицію В. М. Державина, що в своїй статті «Проблема віршованого перекладу» пише: «Точно відтворити структуру чужої мови неможливо, але можна утворити щось подібне, вдало комбінуючи звуковий та граматичний матеріал, що є в рідній мові», — гадаю, що при такому ставленні до справи другорядні завдання заступили б основну передачу того, що є стрижнем, основою твору. На мою думку, коло цього основного і мають бути зосереджені основні зусилля перекладача. Деталі другорядні можуть лишитися у затінку, навіть зостатися без відтворення.

Так дивився на справу і І. Анненський, сам тонкий перекладач і досвідчений критик чужих робіт.

Він радив на початку з’ясувати собі поетичний твір як цілість, а потім, «виходячи з того суцільного розуміння п’єси, визначити в ній ті деталі — слова, вирази, звукові сполучення чи то конструкції синтаксичні, — від яких особливо залежать краса, колоритність або pointe п’єси». Для цих вузлів «повинно знайти сильні і більш-менш природні відповідності з обсягу мови наших почувань, тобто природної нашої мови». Раз увагу на це основне в творі звернено, раз це — найголовніше — віддано, то другорядними деталями можна пожертвувати. Переклад і так відповідатиме тонові першотвору, все центральне в ньому буде збережене, і ніхто вже не закине йому довільності.

Вказівки Анненського прокидають досить широкий хід суб’єктивному тлумаченню віршованого твору. Але суб’єктивізму він не боїться: треба лише вміти в тому додержати міри. «Соблюсти меру в субъективизме — вот задача (mégiston agón) для переводчика лирического стихотворения».