Українське письменство

Мелетій Кічура — не нове наймення в українській поезії. Ще перед війною випустив він дві книжки лірики — «Без керми» та «Tempi passati» i був свого часу відзначений як цікавий і культурний поет на сторінках «Української хати», головного органу українського модернізму (річник 1910, стор. 562—564; 1913, стор.697—701). Дебютував Кічура, як вихованець німецьких модерністів, і небезпідставно пок. М. Євшан в одній із статей назвав його «літератором віденської школи», принотувавши у нього «формальну старанність» та загальну «інтеліґенцію». Своїм світовідчуванням, ліричними темами, віршовою технікою Кічура 1910—1913 рр. становив собою паралельний початок до поетів «Молодої музи», що здебільшого були (як те на прикладі О. Луцького показав М. Мочульський) учнями модерністів польських. Як поети-«молодомузці», підкреслював він темноту юрби, вибраність поета, випинав у поетичних своїх висказах риси песимістичного світорозуміння. Немов pendant до Карманського «пливем по морю тьми човнами горя й смути», прозвучало його: «Наш шлях заляг стоглавий лютий змій, що звесь життя»… Розуміється, цей песимізм мало спільного мав з тим песимізмом, який знаходять тепера суворі критики у сучасних наших ліриків і який, по суті, є доведена до крайності єсенінська істерика, безтемпераментне ниття та стилістична обмеженість, що знає лише звичайні, заучені ходи та засоби. У галицьких поетів перед війною теж чимало було пози й моди, «засипання очей піском»; літературні ремінісценції переважали над висновками власного досвіду, — але їх «песимізм» був продуктом без порівняння культурнішим і тоншим.