З любов’ю, Обрі
- Автор: Лафлер Сюзанн
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-289-5
- Переводчик: Наталія Ясіновська
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «З любов’ю, Обрі». Краткое содержание книги:
За кілька хвилин повернулася бабуся, вдягнена і причесана. Вона сіла на ліжко і взяла мене за руку.
— Твоя мама дуже довго їхала, — почала бабуся. — Ми не думаємо, що у неї був якийсь конкретний план. Вона зупинялася в мотелях, кемпінгах, де можна було просто припаркувати машину на ніч. Скидається на те, що вона була абсолютно сама, доки врешті зупинилася у будинку подруги в Колорадо.
— Тітки Джанет?
— Так. Джанет давно не говорила з твоєю мамою, тож не знала нічого про те, що трапилося навесні. І коли твоя мама приїхала, поводилася так, ніби все було добре, сказала, що влаштувала таку собі дівчачу мандрівку. Коли Джанет запитала, як справи у дівчаток, вона відповіла, що у вас все добре. Джанет запропонувала лишитися на якийсь час у неї. Та через кілька днів відчула, що щось не так. Твоя мама цілими днями спала, але не спокійно, а весь час кричала. Коли ж Джанет побачила, що вона не дзвонить додому, то зрозуміла, що трапилося щось дуже погане.
Бабуся зробила паузу, щоб подивитися на мою реакцію. Я сиділа з заплющеними очима, але слухала.
— Сьогодні Джанет поговорила з твоєю мамою про те, що сталося. І зрозуміла, що ти лишилася сама. Вона не знала, кому дзвонити, тож стала шукати підказку в маминих речах, знайшла записник і подзвонила за номером, біля якого значилося «Мама».
— Тобі.
Бабуся кивнула.
— Це все? — запитала я. — Все, що ти знаєш?
— Є ще дещо, — продовжила бабуся. — Ще я поговорила з дядьком Девідом. Він поїде її забрати. Виїжджає просто зараз. Відвезе її до Вірджинії й поведе до лікаря. Не того, що перевіряє горло чи легені, а того, що перевіряє почуття.
— Я знаю, якого, — сказала я.
Бабуся кілька хвилин мовчала. А потім запропонувала:
— Я можу знову поставити воду на спагеті.
Я похитала головою:
— Я не голодна.
— Лишаю тебе саму, — сказала бабуся.
Вона встала і пішла до дверей. Я залізла під простирадла, ніби вже збиралася спати.
— Бабусю? А ти знаєш…
Бабуся зупинилася біля дверей і повернулася до мене.
— Чи знаю що, сонечко?
— Чи вона взагалі мене кликала? Ну, ти знаєш, коли спала…
— Я впевнена, що кликала, — сказала бабуся.
Коли бабуся пішла, я почувалася, ніби з’їла цілу каструлю спагеті, а вони перетворилися на черв’яків і звивалися у мене в шлунку.
— У тебе такий вигляд, ніби ти зовсім не спала, — сказала наступного ранку в автобусі Бріджет. — Твої очі червоні й смугасті.
Вона мала на увазі, що в очах полускалися судинки. Я їх терла. Я справді небагато спала. Але десь о третій чи четвертій ранку, знаючи, що в мене є план, я таки заснула. Коли я спала, мені снилася мама — я кудись їхала, щоб зустрітися з нею. Уві сні я не знала, хто був за кермом. Потім я ніби прокинулася, але коли заплющила очі, знову почався той сон.
— Моя мама… знайшлася, — сказала я. — Вона в Колорадо. Але мій дядько забере її назад до Вірджинії.
— О, — вигукнула Бріджет. — Це ж… добре, правда?
Я стенула плечима.
— Що ти збираєшся робити? — запитала вона.
Коли мама зникла, я не могла піти за нею. Я не знала, де вона. Тепер я знала.
Бріджет подивилася на мене. Потім видерла в мене з рук пухкенький наплічник і відкрила основне відділення.
— Обрі! — закричала вона. Потім заговорила тихіше: — Обрі, ні!
Я хапнула наплічник і стала швиденько запихати назад джинси, шкарпетки і спідню білизну.
— Як ти збираєшся туди добратися? — прошепотіла Бріджет.
— Потягом, — відповіла я.
Я знала, що вісімдесяти доларів, які лежали у мене в кишені, було недостатньо, щоб подолати весь шлях потягом, але принаймні було з чим починати.
— Або автобусом. У цій країні їздить купа автобусів.
— Ні, — сказала вона.
А я ж іще не згадала про велосипед. Я могла б вкрасти якийсь біля школи. Дорога забрала б багато часу, але ж я знаю, як подбати про себе.
— Я мушу, — сказала я. — Якщо вирушу зараз, зможу дістатися до Вірджинії раніше за маму.
— Ні.
Автобус приїхав до школи. Діти стали виходити. Я також встала, Бріджет не відставала від мене ні на крок. Коли ми вийшли з автобуса, вона сказала:
— Обрі, все добре.
— Нічого не добре.
— Вона в безпеці, і ти в безпеці.
Я похитала головою і зайшла до школи зі своїм товстющим наплічником. Коли пакувалася, місця для домашніх завдань чи книжок не лишилося, тому я не знаю, чому взагалі побрела до класу. Мабуть, тому, що розуміла, що вранці, коли всі заходять досередини, було б занадто складно вийти зі школи непоміченою. Коли я сказала, що не маю домашнього завдання, панна Енглхарт попросила принести його завтра. Те саме сказали учителі математики й природознавства. Але це не мало жодного значення, бо завтра мене тут не буде.