З любов’ю, Обрі

— А що Семмі тут робить? — запитала я.

— Він не хотів миритися з тим, що його покинули, — сказала бабуся. — Тому я сказала йому, що ми можемо тебе наздогнати.

Я взяла контейнер і поставила собі на коліна. Бабуся також уже була в машині, але двері все ще лишалися відчиненими. Бабуся навіть не повернула ключ запалювання.

— Як ти дізналася? — запитала я.

— Скажемо так, маленька хороша дівчинка трохи збрехала. Коли побачила, що її подруги немає в кафетерії, вона сказала, що їй погано і треба піти до медсестри, а потім сказала медсестрі, що мусить подзвонити додому. Мамі вона сказала піти до сусідки і сказати, щоб я негайно їхала до школи, бо Обрі збирається втекти.

— Бріджет?

— А хто ж іще?

Я нічого не сказала.

— Я сьогодні з нею говорила, — сказала бабуся.

— З Бріджет?

— Ні. З твоєю мамою.

— Ох…

Моє серце стало шалено підстрибувати. Може, бабуся взяла Семмі, щоб відвезти мене туди. Може, вона хоче посадити мене на літак і відправити до мами.

— Що вона сказала?

— Що просить вибачення. Повторювала це знову і знову. Вона просить вибачення.

— Просить вибачення за що?

— За те, що поїхала.

Це було не те, що я хотіла почути. Я думала, можливо, якби я могла повернутися до неї, вона б побачила, як вона помилялася і як сильно мене любить.

— Я думала, — повільно почала бабуся, — може, ти б хотіла з нею поговорити?

У машині була абсолютна тиша, її порушувало лише хлюп-хлюп Семмі та тріпотіння його плавників.

Я кивнула.

— Ти б хотіла?

— Дуже, — прошепотіла я.

— Ти впевнена?

— Так.

Ми зачинили двері й потихеньку рушили додому.