Dolce Vita, або Кінець гламуру

— А я для тебе теж щось маю.

— А ну-ну, люблю приємні сюрпризи. Ой, який ти уважний! Таки не забув про цю дрібничку.

У подарунковій коробці гранатове кольє, яке я недавно показала у ювелірному Василеві. Відразу надягаю його.

Нарешті мовчанку на тему особи гостя, ніяковіючи, перериває Василь. Подарунок надав йому хоробрості.

— Любо, до нас увечері приїде Гнат Петрович з дружиною. Ти ж не проти? Нам треба обговорити одну спільну справу.

«З дружиною! Як офіційно. Скажи — з Анькою».

— Мені здається, що ти трохи запізно питаєш моєї думки. Дивно, що ваші справи вирішуються у нас вдома, — зауважую я, перебираючи камінці на шиї.

— Ну, іноді треба. Гнат Петрович наполягав.

«Он як! Я не помилилася!» Не хочу заглиблюватися. Мені неприємна ця розмова, і Василеві також.

— Ну, добре вже. Хочу випити доброї кави. Ти ж мені складеш компанію? Я сама заварю, — беру чоловіка за руку і тягну його з кімнати. — Петрівно! Розпакуйте мої валізи!

Тієї ж миті домогосподарка матеріалізується у спальні.

Галасюки приїхали ввечері скромно, без почту. Генерал-лейтенант у спортивному костюмі і шльопанцях. А Анничка, як він її називає, ніби штани вдягнути забула! Платтячко ледь прикриває її булочний зад. Мейк-ап і все решта у її улюбленому стилі «продавчиня з хлібного». На ногах незмінні шпильки. «Цікаво, якого вона зросту? Я ж ніколи не бачила її без каблуків».

Ми усі по-домашньому, в джинсах. А на мені гламурний вишневий костюмчик від Дольче-Габано. І то не страшно, що з-під нього раз по раз виблискує гранатовий нашийник. Я добре знаю, на відміну від інших, який одяг і коли є доречний.

— Ой, Любцю-Любо-Любонько! — мало не співає Гнат Петрович, після привітання з Василем.

— Вітаю вас, пане генерале.

Набираю повні легені повітря… Бувають моменти у житті, коли тобі невимовно болісно пригадуються минулі помилки. А може, і «здобутки». Даю собі установку сприймати все без «причепу» минулого. Цього вечора я буду моєю Дариною: впевнена, приязна лише як господиня цього дому, мовчазна і хитра.

— Давай без звань, Люба-а. Я сьогодні без форми, неофіційно, як друг, — каже Гнат Петрович.

— Як вам буде зручно. Проходьте у дім.

Генерал несе величезний пакунок конструктора «Лето». Йому невтямки, що мій син давно таким не цікавиться.

— Це малому вашому, — каже він і ставить коробку у холі. — А де ж він?

— До друга з ліцею поїхав. Вони уранці на їхньому ставку порибалити хочуть. Буде завтра, — відповідає мій чоловік.

— То що ти, Василю, став дитині не міг вирити? По чужих людях ходить. Місця ого-го скільки! — зауважує генерал, обводячи поглядом наш двогектарний маєток. — Уся Конопниця у басейнах, а ти?

— Та вирию-вирию, — жартує Васько. — Будемо усі рибалити.

— О! То є добра ідея. А я наступного разу подарую вам усім по спінінгу.

«Наступного разу? Цього ще не вистачало!»

Усі регочуть, крім мене. Ненавиджу підлабузництво! А я навіть не його підлегла.