Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Ще одним важливим документом, у якому боротьбисти виклали свої позиції, був памфлет «До вирішення національного питання», що містив текст проекту резолюції Шумського до радянського українського уряду з розлогим вступом, де обґрунтовувалася потреба ухвалити цю резолюцію. Памфлет починається зі спроб визначити поняття, за допомогою яких питання національності мало би бути замінено на «питання про підвищення рівня культури в національних формах»[229].

Революціонери повинні перехопити в петлюрівської реакції гасло «культура рідною мовою» та зробити його своїм. В ортодоксальному марксистському ключі цей документ доводить, що в систематичному поневоленні націй, так само як і в нав’язаному ігноруванні бездержавних націй, винен капіталізм. Разом із тим у документі мовиться, що довкола гасла національної незалежності на шкоду справі соціалізму робітничий клас об’єднували буржуазні інтелігенти, куркулі, селяни середнього класу та навіть деякі відсталі представники робітничого класу. Боротьбисти вихваляли більшовиків за їхню відмову надавати націям якісь привілеї, проте вони вважали це лише пасивним способом вирішити проблему. Потрібне було й активне рішення, а для цього слід визнати, що культура, включно з культурою національною, є знаряддям класової боротьби. Якщо цим знаряддям скористатися для боротьби за справу соціалізму, то бездержавні нації мають бачити, як їхній пролетарський авангард підтримує та сприяє розвитку їхніх національних культур[230].

Щодо попередньої політики більшовиків у цьому питанні, то в памфлеті зазначалося, що «на прикладі України ми бачимо, як не треба розрішати „національного питання“». Роки примусової русифікації за часів царизму перетворили міста на центри російської культури, відрізаючи від них довколишні села національною межею, що пролягла між російським містом та українським селом. Коли прийшла революція, її провідники звернули увагу на міста. Кадри до державного апарату набирали переважно з дрібнобуржуазної русифікованої інтелігенції, натомість тих, хто знав мову й культуру села, ігнорували, а їхні ініціативи саботували. Практика зосередження влади в руках представників російського чи русифікованого міського пролетаріату «по факту створює привілейовані умови саме для російських національних форм культури». Попри красиві слова про національну рівність, це призвело до гострого національного антагонізму на селі. Знищення національного гноблення, як вважали боротьбисти, було недостатньо. Культурний рівень менш розвинених національностей потрібно було якнайшвидше підвищувати, щоб вони могли брати участь у соціальному житті на одному рівні з високорозвиненими націями. Це здавалося логічним продовженням гасла РКП про національну рівноправність і диктувалося потребою «вирвати гасло „національного визволення“ з рук реакції і встановленням фактичної рівноправності національних форм культури — розчистити широкий шлях для соціалістичного розвитку мас трудового населення України.». Соціально-економічні умови, які колись спричиняли русифікацію, може, і було знищено, проте страшна спадщина русифікації, вочевидь, нікуди не поділася. І через таку «інерцію життя» українці все ще залишалися відсталими. Радянська влада мусила б зламати цю інерцію, «систематично і планомірно провадити політику, найбільш сприяючу всіма засобами розвитку української пролетарської культури». Комісаріат народної освіти має стати провідником боротьби проти спадщини русифікації та водночас і проти відхилень у бік українського шовінізму. Передовсім він має визнавати, що недостатньо лише формального визнання рівності. Сама держава має взяти на себе плекання культурного розвитку тих національностей, які є жертвами минулого безправ’я, а отже, відстають у культурному сенсі. Способи подолання такої несправедливості було викладено в самому проекті Декрету[231].