Українське письменство

В Буковині йому тісно. Проживши дев’ять літ у горах (1863—1872), він шукає порозуміння з галичанами; дістає запрошення редактувати видання «Просвіти» та постачати для неї популярну літературу і без вагань переїздить до Львова. У Львові, серед галицьких народовців, в атмосфері, надиханій бюрократизмом, йому не сподобалось. І то не тому тільки, що тяжкі були умови, на яких його запрошено (давати щороку 12 аркушів популярних праць і п’ять перекладів п’єс для товариства «Руська бесіда», що дбало про театр — за 500 ґульденів), — роботи Федькович не боїться — йому здається, що на нього дивляться, як на наймита, його дратує, що «професори» Огоновський та Ільницький, Партицький та Вахнянин говорять з ним менторським тоном, критикують його писання, мову, відкидають його рукописи. Інтуїтивно Федькович відчуває свою рацію; свою практику народної мови з усіма діалектизмами воліє більше, як професорську теорію і стиль, — але що він може зробить проти «людей на становищу», озброєних шумною і педантичною арґументацією? Він може тільки бунтувати: з підкресленою скромністю вислухати навчання, а потім смиренно, гуцульським звичаєм, але з укритим викликом поцілувати в руку свого самовпевненого ментора; повернений йому від ученого рецензента з побажанням корінної зміни рукопис вкинути до печі; або, нарешті, озватися отруєною фразою на зразок: «Я не на тотó пишу, щоб було що критикувати літературним монополістам». Після чотирнадцяти «чорних» місяців, до краю розчарований, він повертається до Путилова. Він прекрасно розуміє свою фатальну непосидючість, своє невміння знайтися в житті: «Я уже такий чоловік раз на світі, що мене аби дитина з путі зіб’є». Але, розуміється, у розриві був винний не тільки він. Драгоманов, що саме під той час спізнався з Федьковичем, перекладає велику частину провини на галицьких народовців, що не могли знайти з поетом належного тону і не розуміли, що можна від нього взяти. В «Австро-руських» його «споминах» читаємо, що Федькович справив на нього враження «капіталу, що сам не тямить себе ужити», але не тямлять цього і ті, що становлять його оточення…[180] Отже, перед нами в поетові — типова жертва безлюддя та лихоліття.