Українське письменство

Нарешті, треті вдавалися до літератури німецької і самі, випробовуючи себе в письменстві, писали німецькою мовою. Такий був здібний автор кількох романтичних оповідань та одного збірника ліричних поезій свящ. Олександр Попович, що виступав під німецьким псевдонімом. Німецькою мовою починав Федькович, і пізніше, коли українська мова здобула собі в Буковині право горожанства — Ольга Кобилянська[175].

Перші спроби зорганізувати «руське» (поки що не українське) культурне та літературне життя в краї належать до 60-х рр. Зв’язані вони, головне, з тою боротьбою, що закипає межи волохами і русинами навколо церковної справи. В 50-х і 60-х рр. на чолі Чернівецької єпархії стояв єпископ Євгеній Гакман (власне, з 1836 по 1873 р.), русин, русинами оточений, хоч дуже далекий від будь-якого розуміння національних задач на Буковині. В 1848 р. він, вкупі з своїм референтом Я. Воробкевичем, настояв на тім, щоб у гімназії запроваджено було румунську мову до числа предметів викладових, а потім розпорядився, щоб слухачі теології «так слов’янської, як і романської нації», слухали богословських наук по-румунськи. Коли ж в кінці 50-х рр. волоський рух оживився і року 1861 волохи піднесли домагання національної волоської митрополії, що всіх би румун об’єднала, — єпископ Гакман примушений був спиратися на «руську» людність. З установленням Германштадтської митрополії для румун Семигороду і суто угорських провінцій, він став домагатися перетворення своєї дієцезії на рівнорядну Германштадтській митрополію Буковини і Далмації, чого і досяг нарешті. Під час цієї боротьби церковної волоське духовенство мало по своїй стороні землевласницьку групу і всю світську інтеліґенцію, що заложила була р. 1863 культурне огнище волоське «Sotietatea pentru cultura şі literatura»[176]. Гакман відповідав на те заходами, що мали підвищити його пастирський престиж — побудуванням та урочистим освяченням Чернівецької кафедри (1864), а русини-священики, що оточували єпископа, — заходами коло українських підручників для шкіл та заснуванням товариства «Руська бесіда», відкритого в січні 1869 року. Яку надію покладали на єпископа Гакмана в Буковині, можна бачити з того, що навіть Федькович прилучився до загального голосу клерикальних кіл поезією «На честь Євгенія Гакмана»: