Українське письменство

коли припустити, що слово ляхи поставлене у множині зам. однини лях (тобто батько поетів). Проте ляхи зовсім не були такі немилосердні, як вони виглядають у поета: вони внесли 120 ґульденів, щоб дістати Федьковичу право на офіцерський чин, — і, витримавши іспит (неважкий як для нього), він став на двадцятому році капралом, на двадцять першому — фельдфебелем, а ще через чотири роки, на початку італійської війни 1859 р. одержав відразу два офіцерські ранґи. Він приймав участь у військових діях походу. Переправлений з Трієста до Венеції, мандрував з своїм 41-м полком по Ломбардії, але в боях не бував — тільки здалеку чув гарматний грім Мадженти та Сольферина (4 і 24 червня 1859 р.), де було погромлено австрійську армію. На повороті з італійської кампанії Федькович розташувався з своєю військовою частиною в Чернівцях і прожив там майже повні півтора року.

Як же велося йому у війську? Чи справдилася батькова надія дисциплінувати непокірного сина? Зовнішні результати були безперечні. З Федьковича виробився добрий офіцер, — методичний, працездатний, вибагливий у шику військовому, лагідний і привітний поза службою (з спеціальною симпатією до рядових вояків, надто з-між земляцтва). Навіть покинувши військо, зберіг він оту педантичну сумлінність і, як твердить Маковей, любив по-військовому вирівнювать свої каліграфічні рукописи. Щодо внутрішнього його світу, то, видимо, він як був, так і лишився неспокійним, без якоря, з поривами, не цілком зрозумілими собі самому. До того ж чужі місця, незнайомий край будили в ньому нудьгу за рідними горами. Недарма і в його віршах, і в військових оповіданнях так часто зустріваємо дезертирів, що з туги за рідною хатою кидають свій військовий відділ, і жовнірів, що мало не гинуть від нудьги за батьківською стріхою. Прокидається та туга і те тяжіння «домів» і в ньому самому, і з-під пера у нього, що досі писав тільки німецькі вірші, з’являється перша українська поезія «Нічліг».

Недовге порівнюючи перебування в Чернівцях зміцнило його українську лінію, розвинуло і прояснило свідомість національну. В Чернівцях двадцятип’ятилітній офіцер знайшов Ернста Рудольфа Найбавера, колись діяча революції 1848 р., тепер професора Чернівецької гімназії, видавця «Ілюстрованої Буковини» і автора кількох збірників поезій — тридцятилітнього красуна, поета-імпровізатора, буковинського патріота, залюбленого в її пейзажах і народних співанках. Познайомився він і з двома українцями: Антоном Кобилянським, студентом богословія, що тоді листувався з Богданом Дідицьким, редактором «Слова», і полемізував з ним, і Костем Горбалем, що готувався тоді до матурального іспиту[178]. Горбаль і Кобилянський познайомили Федьковича з українським письменством, розповіли йому про Шевченка, зорієнтували в літературних суперечках та партіях, а Кобилянський в своїм «Слові на слово до редактора «Слова» (Дідицького) видрукував перші сім поезій талановитого дебютанта. Там же, в Чернівцях, одвідуючи з Найбавером та Кобилянським один «чесний дім», поет закохався в Емілії Марошані, дівчині з артистичними нахилами і добрій співачці (а це багато важило для Федьковича, що був сам співаком, аматором народної пісні і музичних інструментів), придбав і прихильність Емілії. Але ні у Федьковича, ні у Марошані не було грошей на те високе забезпечення, яке вимагав уряд від одруженого офіцера, — і матримоніальні плани Федьковича мусили впасти. Пізніше вони виникали у поета ще кілька раз, — але результат їх був усе неґативний, і після провалу одного з них він рішуче заявив, що не одружиться вже ніколи.