Українське письменство

Значення Федьковичевих повістей в українськім письменстві зрозуміємо, коли знатимем, що його «повістки» були першим художнім відтворенням гуцульського життя. За ним пішли Кобилянська і Коцюбинський, Хоткевич і Крушельницький, не кажучи про інших. Хоч, треба сказати, ніхто з тих авторів не підходив до гуцульського життя так захоплено і невимушено просто. Для Коцюбинського і Хоткевича («Камінна душа»), обсерваторів сторонніх, Гуцульщина — то надзвичайно цікавий, патріархальний край з прадідними звичаями і психікою прадідів, а їх роботи — то великою мірою етнографічні студії, засновані на власних записах та науково опрацьованих матеріалах. Для Кобилянської («Битва», «Земля», «В неділю рано зілля копала») Гуцульщина і гори цікаві не самі по собі, а як романтичне тло, як декорація глухої, понурої леґенди. Вона інколи не дає навіть топографічних вказівок. Де відбувалася подія «В неділю рано…», «ніхто не знає, хіба те, що в горах». Перед нами — умовний пейзаж, що має відповідати елементарним пристрастям героїв повісті. Простіші образки гуцульського життя у «Ліс рубають» Крушельницького. Гуцульський звичай і верховинський пейзаж дані немов для того, щоб у ефектному зіставленні показати, як здобутки і вигоди культури проходять в найглухіші «ведмежі» кутки.

Єсть один, проте, автор, теж патріот Гуцульщини, що з таким же, як і Федькович, захопленням подає нам поезію і славу гуцульську ради неї самої, ради її естетичних ефектів — покійний М. Черемшина. Його тематика далеко різноманітніша і темніша, як у Федьковича; сонячна ідилія «Як дим підоймаєся», чергується у нього з драматичними фабулами «Писанок» і «Верховини». Далеко багатші і його художні засоби. Він майстер і в епічній, скупій на слова розповіді, і в драматичному діалозі, і в ліричному обрамленні описів та сцен. І проте його традиціональність відразу уловлюється тонким критичним почуттям. Так, у статті своїй про Бордуляка, говорячи про галицьку прозу взагалі, А. В. Ніковський влучно впіймав залежність Черемшини від Федьковичевої техніки в його «описах природи та мелоритмічно стилізованих під верховинську бесіду приспівах». Відкидаючи в літературнім надбанні обох письменників те, що виходить з одмінності їх індивідуальної вдачі (у Федьковича — меланхолійно-неприкаяної, у Черемшини — зрівноважено-мудрої), беручи моменти суто літературні, — ми можемо, хоч не без застережень, розглядати Черемшину, як Федьковича змодернізованого, що, зберігши свій гуцульський патріотизм, любов до гуцульського слова і співанки, пройшов іншу, новим часам властиву літературну науку, яка і дала йому засоби яскраво малювати не тільки верховинські свята, але і верховинські труд та горе.