Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Єпископ і вищі церковники, немило вражені зв’язками «Бесіди» з офіціальною Росією, стали від неї осторонь, щоб ніхто не зміг винуватити їх в політичному тяжінні до сусідньої держави. У відповідь посипались гострі епітети, і в одному з дописів до москвофільських часописів Галичини єпископ Гакман названий був вітчимом «Бесіди» і мало не ворогом руського культурного життя в країні. Після кількох невдатних спроб видавати свій орган товариство починає нидіти і завмирати.
Як же почував, як мав почувати себе Федькович в такій культурній і літературній атмосфері? Фанатичний прихильник народного убору і пісні, патріот, певний, що «нема кращого світу над гуцульські наші гори», він був ворогом москвофільства, шукав порозуміння з українськими колами Галичини і, дарма що недавно сам познайомився з Шевченковою поезією, писав щороку вірші на пошанування його пам’яті. Поклонявся Кулішеві за його фонетичний принцип у орфографії, — коли для членів «Руської бесіди» фонетика була, як і для Наумовича, «за найтяжчую язву, якою Господь мог покарати Русь нашу». І на той час, коли провідники «Руської бесіди» дозволяли собі сумніватися, чи єсть мова народна — «мимо то, що нею співав Шевченко» — «нашою общепросвещенною мовою», Федькович вірив, любив і заявляв красномовно: «Я народ наш усім серцем люблю, і душа моя віщує, що єго велика доля жде», і служити тій долі хотів іншими методами, ніж політикани «Бесіди».
Стикнувся він з Проданом і офіціальними кругами перш за все як педагог, автор читанки. В рр. 1866—1867, живучи в горах, він залюбки брав лекції і вчив дітей. Педагогічний хист і міркування патріота, закоханого «в простонародній, розговорній бесіді», навели його на думку «заснувати школу в народнім язиці». Незабаром у нього готові були буквар і програми підручників для початкової школи. Все те він подав на розгляд чернівецької консисторії. Консисторія вимовлялася спочатку відсутністю компетентного рецензента, але потім рецензента знайшла і буквар відкинула — «в результаті цензури із огляду дидактичного і методичного». Ще пізніше консисторія напала на іншого укладнішого автора, що пристав на пропозицію ближче триматися «церковного письма і церковної мови». Усна традиція, зафіксована в статті Р. Заклинського «За слідами Федьковича»[177], найбільшим супротивником поетової граматки виставляє Василя Продана. Голова «Бесіди» найбільше повстає на фонетичну орфографію підручника: «Я мав би на старі роки учитися письма у Федьковича!..»
Чимало в літературній долі Федьковича заважила і його вдача — неврівноважена, різка, навіть хора, заважили і обставини родинного його життя.
Батько Федьковича — Адальберт Гординський — був поляк, шляхтич, спочатку — управляючий панськими дібрами і урядовий аґент при маєтках, потім — дрібний урядовець у Чернівцях. Мати — вдова по священику, Анна Дашкевич, з роду Ганицьких, українка, православна, на дев’ять років старша від чоловіка, з невеличким маєтком на 35 моргів у Сторонці Путилові, ciepła wdówka для захожого і маломаєтного шляхтича. Майбутній поет народився у Сторонці Путилові, Вижницького повіту 8 вересня нов. стилю 1834 р. В листопаді того ж року охрещений у Вижниці римсько-католицьким обрядом і названий Осипом-Домініком. В дорослі свої роки, завзятий хлополюб і гуцулофіл, Федькович крився з своїм польським походженням та римсько-католицьким визнанням. Вже шістнадцятилітнім юнаком він вигадав, ніби Адальберт Гординський — його вітчим, а правдивий його батько був з роду сербин і звався Федькович; пізніше він зробив себе нешлюбним сином своєї матері та путилівського красуна гуцула Юрія Косована. Про те було в свій час багато суперечок і дослідів, і правду установлено не відразу. На ділі ніякий Косован не був йому батьком, так само, як і ім’я Федькович ніколи не було прізвищем зайшлого до Путилова сербина, але шляхетське ім’я Гординських. Так, принаймні (Гординський фон Федькович), писався він у журналі нижчої реальної школи в Чернівцях. Обличчям, поставою, вдачею, — упертою, гордою і хоробливою, — він цілком вдався в батька (про ту схожість цікаво оповідають чернівецькі приятелі поета). Ця неподатність батька і синова була, мабуть, і причиною їх ворогування, що протяглось на все їх життя і дуже боліло батькові, що не раз шукав замирення.
177
ЛНВ. — 1905. — Кн. XII. — С. 184.