Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Але все те справи пізніші. Року 1861, покинувши милих людей і Чернівці для глухого життя по трансильванських містечках, Федькович занудьгував тяжко. Він став «занивать на умі». На нього находить меланхолія, так що люди починають за нього боятись, — «да і я сам себе ся бою». В листах до знайомих і друзів він признається навіть, що вже «не сповна своїм розумом орудує», що душа йому щось, щастя чи нещастя, віщує, та що не хочеться йому «на Венгерщині загибати». А Кобилянський одному з своїх кореспондентів недвозначно натякає про джерела Федьковичевої хвороби, в тих виявах гострої неврастенії добачаючи «зболіле серце, зболіле, бо ошукане на цім світі, в котрім так мало простоти ідеальної, що нас до Бога підіймає». В цім смутнім стані народжуються найкращі перлини Федьковичевої лірики, елементарно сильної, глибоко вражаючої — його «Молитва» («Як то тихо вечором на ярі», «Ой вийду я з хати», нарешті, знамените «Ave Maria»).
Це не просто антирелігійна поема з тою досить простою думкою, що «люди даремно моляться Богородиці, бо вона нікому не помагає», як пояснює новий коментатор, — це одно з найвищих досягнень т. зв. «поезії світової скорботи»; ґрандіозне видовище — навіть у тихий вечірній час, коли Ave Maria співається — невтишеної, непогамованої незладженості стихійних сил і людського життя. Це художньо рівноцінне байронівському заперечення його гармонійного, примиреного «Ave Maria» (з «Дон Жуана»)… Прекрасну характеристику складає цим поезіям др. О. Маковей. «Вся сила Федьковичевих поезій з 1861 року, — пише він, — передовсім є в тому, що він на чужині, в самоті, потонувши, так сказать, глибоко сам у себе мав відвагу одверто виповісти все, що там знайшов; а що в його схвильованій душі передовсім чуття переливалося через край, чуття справді щире, не заморожене критичними рефлексіями, — то сим чуттям він і підбив собі душі читачів…»
Протягом 1862—1863 рр. поет то западається в глибшу меланхолію, то виринає з неї на сонячну поверхню душевної рівноваги; переживає гострі напади ненависті до військової служби і любові до свого краю, улаштовує воякам на чужині святвечір на гуцульський лад, де вміє взяти товариський тон, не порушуючи військової підпорядкованості, робить собі для дому гуцульське убрання, — і все росте в ньому певність, що «лише в простім стані він може бути щасливим», бо «лише в простім стані добре серце, гонор, поезію знайти можна, а інде — рідко або ніколи!». «Дай мені кавалок хліба сільського, дай мені свиту, а зараз скину свої золочені шати і буду хлопом, мужиком, але буду слобідним». Там, де говорило почуття, Федькович був безсилий до чогось критично ставитись, над чимось розважати. Після хвороби 1863 р. (запалення легенів) його рішенець був готовий. Він подається на вислугу, перебирається по-селянськи, переходить з римського католицтва у православіє, щоб не різнить з людом вірою конфесіонально, приймає до імені Осип друге, по власній уподобі, Юрій; ладен у процесі свого спрощення «до ціпа та коси самому ся узяти», здіймаючи «кобзу з клинка» тільки вільними годинами, коли «їстиметься кавальчик спокійного хліба».