Українське письменство

На цій, певне, підставі найновіший дослідник Марка Вовчка О. К. Дорошкевич у «Підручнику історії української літератури» зачисляє Федьковича до школи Вовчка, поруч українських її наслідувачів, як Ніс, Номис та Ганна Барвінок. Цьому поглядові, розуміється, не можна відмовити певної рації. По-перше, Федькович став писати після М. Вовчка (Федьковичеві повістки писані між 1862 і 1868 рр., тоді як М. Вовчок цілком сформувалася в 57—59 рр.), і її прозовий стиль носить на собі досить явну печатку нашого «кроткого пророка» і обличителя жорстоких людей неситих. По-друге, при всіх тематичних збігах Федьковича з Марком Вовчком («опришки» тут, розбійник «Кармелюк» там, спільна обом письменникам улюблена тема безталанного кохання), перший із письменників, безперечно, вужчий і одноманітніший, так що критик має повне право сказати, що він лише на всі боки обертав одним одну тему нещасної любові. Але чи можна Федьковича ставити в одній лаві з Ганною Барвінок? Чи не випадає він хоч трохи з того, що ми звикли називати школою? Сучасні російські теоретики літературні говорять здебільшого про школу, як з’явище епігонства, як момент упадку певної літературної манери. «Школа — это эпигоны, последователи, ученики». І це справді так. Школу ми найчастіше уявляємо як гурт другорядних письменників навколо однієї яскравої в мистецтві слова постаті; ознакою приналежності до неї єсть підбиття власної індивідуальності чужій особистості, прийнятій за норму. При такому розумінні речі мимоволі Федьковича поставиш осторонь українських підголосків Марка Вовчка, — бо хоч і має він звичай вкладати оповідання в уста першій особі, хоч і любить він густоту народнопоетичного колориту, але нічого ученицьки-ослабленого, механічно-репродукованого у нього нема. В кожній повістці виступає його власне обличчя, — як це відчув у свій час Куліш, коли, прочитавши у «Правді» «Безталанне закохання» та «Опришка», написав за кордон: «Не навтішаємось тут речами вашого Федьковича. Пливе Дністер, тихий, як той руський нарід, широкий, як його думка, глибокий, як його рани… На палітрі в сього маляра свої — не позичені фарби. Буде у вас, буде красна література». В чому ж позначається Федьковичева одмінність?

З наведених вище біографічних даних ми бачимо, як легко він творив фікції, подаючи їх там, де мусив би бути точний фактичний матеріал; як він вигадав і за свого власного батька показав вифантазуваного сербина Федьковича; як вигадав вдовину долю матері, коли її чоловік, а його батько був живий і здоровий; як сам, всупереч метриці, зробив себе сином путилівського красуна гуцула і заявив претензію на неприналежне йому прізвище Косованюк. Чи не так, як надумував він фантастичні дані для своїх автобіографій, — чи не так робив він, сідаючи за свої оповідання? Чи не «набилював» він різні історії на своїх знайомих? Так, у оповіданні «Три, як рідні брати» до фактичної основи, до дійсної пригоди одного з військових своїх товаришів Кочергана чи не приточив він жандаря Тайбера, що р. 1864 бував у нього в Путилові, чи не примусив заплутатись в оповіданні коломийського свого приятеля Якова Несторюка, з яким у той час листувався? Чи не вірив він у реальність їхніх пригод, як вірив у свої біографічні фікції? Вживаючись у власний твір, зростаючись зі своїми героями, він часто запевняв, що фабула того чи іншого оповідання в тому вигляді розігралася і в дійсності, що, напр., історія, списана у «Любі-згубі», єсть один із епізодів його власного життьового досвіду[185] (хоча в тому віці, в якому фігурує Юрій повісті — alter ego Федьковича — сам Федькович жив у Нямцу і ніякого старшого брата з ним не було).