Українське письменство

Оповідання Федьковича (повісті, повістки, повісточки, оповідання, оповідання народні) становлять невеличку частину його літературного набутку, не більшу, як його популярні писання, і значно меншу, як віршові речі та астрологічні трактати. Писалися вони з 1862 по 1868 рік і друкувалися тоді ж у «Вечерницях», «Меті», «Ниві» і «Правді». Тільки три-чотири з них з’явилися друком пізніше, незадовго перед смертю або невдовзі по смерті автора. Де і чим жив у ту пору Федькович, як оповідання писалися — ми тепер знаємо: то були роки, коли він одужував від «туги» 1861 року і мріяв покинути військо для принадної здалека Гуцульщини; то були роки його перебування в Путилові ще перед найбільшими розчаруваннями та неприємностями (справа букваря, зложення офіцерського ранґу, прикрості в зв’язку з процесом). В тих повістях, як зазначає біограф[182], «дуже мало реального життя, на яке дивився Федькович власними очима; це або спомини з війська (в них ще найбільше життьової правди), або улюблена Федьковичева золочена Гуцульщина, де — здавалось би — у народі не було іншого лиха, тільки з нещасливої любові. Федькович ходив мов не по свому світу — так він писав про себе у той час і так справді було. Йому подобалось те, що було декоративного у гуцулів: багатство, красна ноша (одежа), дорога зброя, лицарський характер, безмежна любов, побратимство, гостинність, пісні, — одним словом, гуцульська слава. У листах він не забув згадати навіть про вівцю, яку давав панові за опал[183]; в життю і сам заступав громади в сервітутовім процесі та бачив людську кривду, але описувати нуждовання людей в оповіданнях він не мав охоти».