Dolce Vita, або Кінець гламуру
- Автор: Нікалео Ніка
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Аверс
- ISBN: 978-966-8386-86-2
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Dolce Vita, або Кінець гламуру». Краткое содержание книги:
Це книга про любов, дуже земну і всепоглинаючу.
Лілька з гідом та іншими попхалися всередину. А ми з Лянкою вирішили пересидіти екскурсію в затишному кафе поблизу. Однак, задзвонив її телефон, і вона зникла поміж дерев. Я відкрила пляшку води і присіла неподалік на поребрик, у тіні рожево квітучого дерева. Вдома такого шибайголівства я собі, звичайно, дозволити не могла. Статус не той! А тут я була такою ж туристкою, як усі інші.
Незабаром Рокса повернулася, посміхнувшись моїй безпосередності. І уже було відкоркувала негазовану воду, щоб скласти мені компанію, як раптом невідомо звідки перед нами виросла Лілька і претензійно затараторила:
— Дівки, що ж ви мене не попередили, що там видають прикритися шматами із запахом триденних шкарпеток! — ображено-гидливо.
— Минулого разу, коли ми тут були, їх очевидно попрали, бо нічого не «штиняло», — відповіла я.
— А я туди не ходила і зараз не хочу, — відхрестилася Лянка.
— Ну, ви даєте! Зовсім мене за дурну тримаєте! — огризнулася Лілька.
— Та далася тобі та мечеть! Ходімо, подивишся купу інших цікавих місць, — сказала я. — Вони усі тут на відстані п’яти-десяти хвилин. Ми усе тобі покажемо.
— Ні! — відрубала Лілька. — Я вже зі Саньком домовилася. Спочатку ми йдемо групою, а потім увечері прокатаємося на катері протокою. Якщо хочете, можете до нас приєднатися.
— Лілю, не розумію, нащо тобі той пупсик здався. Йому ще вчора мама шмарклі витирала. Роман на півтора дні? Ми ж завтра відлітаємо. Чи ти плануєш тут займатися збором податків на базарі?
Лілька якусь мить спантеличено мовчала.
— Любо, у вас з Лянкою така нудна програма. Вам нецікаво, бо ви тут були. А я хочу усе побачити, і цей Саньок — єдиний, крім вас, з ким можна тут спілкуватися, — пояснила з притиском. — То я піду?
— На, накинь, педофілка, — засміялася я і витягла із торбинки нову шаль.
Лілька зникла за натовпом, що скупчився довкола дивного мужчини з довжелезними закрученими догори вусами. Він охоче презентував їх усім цікавим за гроші.
Взагалі, тут багато таких диковинок для туристів. Можливо — це єдиний шанс для тих бідних людей бодай що-небудь заробити.
Раптом Роксолана, стримуючи радість, сповістила:
— Ти не вгадаєш, хто дзвонив!
— Рішард, — буденно.
— Звідки ти знаєш? — здивувалася Ляна.
— Прочитала на твоєму обличчі. Надіюся, ти його не діставала?
— Ні, що ти. Я навіть нічого не питала. Це він поцікавився, чи все гаразд і коли ми повертаємося.
— Молодець! Поводься так, ніби нічого не було, — підморгнувши, сказала я.
Здається, Лянка таки повірила в те, що за свій шлюб треба боротися. Такі, як Рішард Марчей, варті додаткових зусиль. Просто їй треба його приручити, а вона не знає, як.
Невесела якась у нас вийшла подорож… Форс-мажор.
Мій полковник
Була субота. Довкола нашого будинку роїлося, як на сільській гноярні. Усе чистилося, милося і прибиралося. Садівник, як нещадна перукарська машинка, майже «під нуль» стриг газони. Василь білив дерева і не відразу помітив, що я повернулася. Садівництво було його хобі.
— Васильку, я вже вдома, — крикнула йому у спину.
— З приїздом, Любо. Давно не бачилися, — зіронізував він, не випускаючи із рота сигарету.
Найбільше моєму приїзду зрадів наш пес Рокфор. Він крутив хвостом, як балерина свої фуете. Я кинула йому у пащу шматочок сира, завбачливо захоплений з літака. Це його улюблені ласощі.
— Мамо, що ти мені привезла? — гукнув малий, вибігши мені назустріч.
Орест відразу ж почав розривати запаковані в аеропорту в целофанову броню сумки-лялечки.
— Ну, як ви тут без мене? — питаю, цілуючи його у густий колючий їжачок на голові.
— Добре! Сьогодні до нас приїдуть гості.
— Хто?! — дивуюсь.
Такі речі ми плануємо заздалегідь. Тим більше, я з корабля! Відразу захотілося назад у Стамбул з його східною гостинністю.
— Я не знаю. В тата спитай, — відповідає син, висмикуючи з багажу нову футболку. — Клас! З черепами…
Він біжить нагору.
— А Олена Петрівна де?
Вона все знає докладно.
— На веранді… шашлик маринує, — вигукує на ходу.
Не роздягаючись, іду шукати свою домогосподарку.
Вона плаче на увішаній петуніями веранді, схилившись над столом.
— Олено Петрівно, що сталося?! — кладу перед нею пачку «Тюркіш ділайшес».
— Ой-йой, пані Любо, дякую вам. Про мене не забули! — ця солодкоїжка справді щиро вдячна. — 3 приїздом!
Заплакалася я уся від цибулі! Ось зараз перемішаю з м’ясом, і вже вас годую.
— Та не поспішайте. Я вже поснідала у літаку, — сідаю навпроти неї у ротангове крісло з подушкою.