«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
Сідалковський ішов Києвом, а назустріч йому посміхалося сонце. Воно освітлювало Хрещатик, лаврські та софійські золоті бані, переломлюючись, вибухало яскраво-сліпучими спалахами на каштанових свічках і навіть грало зайчиками на припорошених черевиках Сідалковського, які аж ніяк не вписувалися у ці чисто вимиті київські вулиці й тротуари. Він ішов повз Ботанічний сад університету між стрімких тополь та розлогих каштанів і думав: «Не місто, а суцільний Парк культури та відпочинку. Ради такого міста варто жити, але не в цьому будинку». Сідалковський глянув на величезну споруду із бетону й скла, над останнім поверхом якої пливли хмари і яка, здавалося, просто наповзає на оперний театр, ставлячи перед собою єдину мету — розчавити його.
Колись тут, на Володимирській вулиці, під цим самим номером, де тепер виросла оця величезна багатокліткова споруда, у старовинному й напрочуд гарному будиночку знімав кімнатку холостяка колишній матрос і приятель Сідалковського — механік Бублик із річфлоту. Тепер не було ні тієї кімнатки, ні механіка Бублика. А саме в нього й збирався тимчасово кинути якір Євграф Сідалковський — любитель моря і пригод. Та механік Бублик давно вже поміняв своє парубоцьке життя на затишну малосімейну квартиру й жив тепер, як сказали Сідалковському на річковому вокзалі, десь аж під Херсоном.
Сідалковський вийшов від чергового по вокзалу з таким почуттям, яке було в Робінзона Крузо після першої ночі, проведеної на невідомому острові. На душі раптом стало тоскно, як у квартирі, з якої несподівано виїхали усі гості, залишивши одного хазяїна серед умебльованих кімнат та мовчазних портретів.
Сонце зайшло за хмари, а Сідалковський вийшов з-за рогу і знічев'я побрів Володимирською вулицею до Золотих воріт. На воротах золота не було, як і до реставрації. Залишилася тільки назва, яка викликала нездорові асоціації. Сідалковський поліз у кишеню, наперед знаючи, що там нічого нема. Та, на своє здивування, засунувши два пальці в нагрудну кишеньку піджака, несподівано витяг звідти невеличку срібну монету. «Звідки?» — подумав він, пам'ятаючи, що дрібних на здачу ніколи не брав, хоч ніколи не мав і крупних. Раптом згадав офіціантку з ресторану «Україна». Це вона, здається, вчора сказала йому: «Чайових не беру. У мене чоловік багатий!» «Донечка Ротшільда»,— подумав про неї Сідалковський. Несподівано у нього засмоктало під ложечкою. Він присів на лаву і чомусь уявив собі молоду й вродливу офіціантку. Вона сиділа на підвіконні в напіврозстебнутому халатику і в капронах, колір яких найбільше подобався Сідалковському, їла ковбасу і шматочки викидала приблудному псові. «Дама з собачкою,— знову подумав про неї Сідалковський.— Має добре серце, гарні коліна і напівкопчену ковбасу».
— Ви з усіма так щедро ділитесь своїми сніданками? — поцікавився Сідалковський.
— А ви такі ж самі голодні, як цей пес? — відповіла йому гостроязика офіціантка.
— Порівняння не зовсім вдале, але перша половина речення точна.
— Тоді я і з вами можу поділитися.
— Буду безмежно щасливим. Але знаєте... — Сідалковський зупинився.— Я добре орієнтуюсь у вікнах, але погано запам'ятовую двері.
— Другий поверх, квартира номер сімнадцять...
— Можете накривати стіл,— посміхнувся своєю чарівною посмішкою Сідалковський і щез за рогом будинку, оповитим плющем і щедро усіяним повзучими настурціями...
Раптом Сідалковського хтось штовхнув під бік. Він прокинувся і розплющив очі:
— Спати треба вдома...
— Або на вокзалі,— додав від себе Сідалковський, дивлячись на двох мужчин з банками зеленої фарби в руках і свіжими щіточками, безкоштовно виданими начальником жеку.
— Фарбувати будемо. Уже весна,— сказав, ніби виправдовуючись, один з них.
— Спасибі за повідомлення,— відповів Сідалковський і попрямував у готель. Його раптом потягло туди, як, бува, тягне злочинця на місце злочину.
Він відчув себе втомленим і розбитим. Тому його гарна зовнішність, як і небо, що несподівано вкрилося сірими хмарами, нагадувало слабо проявлений позитив на матовому склі. А стрункість, котра ще вчора могла прирівнятися тільки до офіцера-стройовика, тепер стояла під знаком запитання. Коли Сідалковський горбився, йому до двох метрів не вистачало аж двадцять сантиметрів, але коли випрямлявся — всього дев'ятнадцять. На сонці мав плечі по околу — сто тридцять сантиметрів, у тіні — сто двадцять п'ять. При зігріванні штучним теплом: грубкою, електрокаміном, батареями парового опалення — всього шістдесят вісім, але в діаметрі.