«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— З такими даними люди могли народжуватися тільки на Поділлі,— не без гордості казав про себе Сідалковський.
Тепер він поспішав до готелю. Втім, міг цього й не робити: там його вже ніхто не чекав. Делегації поїхали у «Фіндіпош», щоб на місці познайомитися з «Третьою теорією» Ховрашкевича та його новою концепцією. А Славатій Мурченко помчав кілька хвилин тому в райком комсомолу, де йому пропонували посаду завідуючого сектором обліку замість молодшого наукового співробітника «Фіндіпошу».
Так що того дня Сідалковському не вдалося здійснити своєї маленької ранкової мрії — лягти в номері готелю і заснути сном курсанта першого року навчання. Оливкові очі Тамари, які так сподобалися у перші хвилини їхнього знайомства, а згодом розчарували Сідалковського, ми на деякий час залишимо в спокої. Але скажемо так: усе, що з'явилося напочатку нашого роману, згодом обов'язково вистрілить, навіть те, що на перший погляд здається незарядженим. Сідалковському подобалися, до слова сказати, саме такі очі, бо він тоді ще не читав повідомлень у пресі, що Європа уже давно перейшла на зовсім інші, а такі, як у Тамари, місяців зо три тому вийшли з моди. Але давайте все по порядку.
Він дістав з кишені десять копійок і підкинув їх на долоні.
— Життя з грішми, навіть малими, значно краще, ніж зовсім без них,— сказав він і підійшов до продавщиці з великим плетеним кошиком, наповненим пирогами. Ще раз оглянувся, як оглядається симпатичний гангстер перед початком нападу на пивний бар,— людей, здається, поблизу не було.
— Беріть пончики,— лагідно запропонувала жіночка у міні-халатику.
«Або не виконує план, або почався місячник культурного обслуговування»,— подумав Сідалковський і підійшов ближче.
— З чим ці жовтогарячі красені?
— З повидлом, рисом, горохом, капустою. Які вам смакують?
Сідалковському смакували всі, але на всіх у бідного Нобеля, помноженого на Креза, не вистачало грошей. Часу на роздуми й на вибір — теж: до кошика наближалася зграйка веселих студенток, яка найактивніше допомагала лоточницям перевиконувати план.
— Два, будь ласка,— випалив поспішно Сідалковський.— Здачі не треба.
— А вони по п'ять копійок, тут без здачі. Вам з чим? З капустою чи з горохом?
— Беріть з капустою, допомагає кращому травленню і нормальному функціонуванню шлунка,— заскрекотіло дівча з носиком, схожим на кнопку електродзінка.
«Приніс чорт цих цинічних медичок,— подумав Сідалковський,— а мама тягне гуму. Давала б, які є. Ніби мені не все одно. Мій шлунок може перетравлювати навіть імпортні пляшки, аби їх тільки не жувати».
— То які вам давати?
— З горохом...
З'ївши пиріжки, Сідалковський безтямно почвалав до дошки оголошень. Настрій у нього впав, як ртутний стовпчик на термометрі. Повідомлення, написані від руки і видрукувані на машинці, вивчали кілька чоловік. Жінка з господарською сумкою-кошиком, з якої, наче зачіски на тім'ї в індійців Північної Америки, стирчало зелене огудиння ранніх овочів. Поруч неї стояло молоде дівча і дідусь-пенсіонер з гарними професорськими вусиками, який обурювався з безграмотності оголошень.
— Отак писати! Ви тільки погляньте, добродію, як вони, невігласи, калічать рідну мову,— звернувся він по-старомодному до Сідалковського.— Ви тільки послухайте: «Хлібозавод на постійну роботу запрошує жінок для виготовлення хлібо-булочних іздєлій та слюсарів. Звертатися у відділ кадрів». Ви десь щось подібне, добродію, зустрічали? Пробачте, ви хто за фахом?
Таке звертання Сідалковському сподобалося. Так до нього ще ніхто не звертався, і, незважаючи на слабеньке підживлення власного шлунка, він люб'язно йому відповів:
— Історик. Розвідник глибоких надр минулого...
— Дуже приємно. Я філолог, кандидат філологічних наук на пенсії.
— Ай-я-яй,— похитав головою Сідалковський, не спускаючи очей з оголошення, як безквартирний з кооперативного будинку.— І так не поважати нашу співучу мову.— механічно закінчив він, аби тільки відв'язатися від старого.
Та старий ентузіаст старого гарту, як назвав його в думці Сідалковський, очевидно, давненько не знаходив такого співбесідника, який хоч як-небудь реагував би.
— Така низька культура письма, добродію. І це тоді, коли у нас усі високоосвічені люди.
Сідалковський за своїм характером належав до природжених оптимістів і сумувати довго не любив: