«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— Синтаксис і пунктуація.
— Як ви мали честь висловитися? — перепитав дідок і приклав до вуха долоню у вигляді човника.
— Суцільний лікнеп,— гукнув йому в «човник» Сідалковський і перейшов до лівої дошки, де районне похоронне бюро вивісило таке оголошення: «Потрібний на цвинтар сторож. Житлом забезпечується по місцю роботи. Пропискою теж. Адміністрація». Це йому не підходило.
«Здайотся комната для холостяка-одиночки»,— прочитав Сідалковський і подумав: «Нарешті!» Погляд ковзнув по рядках далі: «Жилатєльно офіцера старших чинов. Можна й студентов, но нижчих курсів. Питать квартиру № 3 тільки після семи вечора. Хазяйка Карапєт». Хтось із місцевих дотепників нашвидкуруч олівцем біля слова «Карапєт» дописав — Дуся. Трохи нижче стояло: «У дворі друг чєловєка — пьос. Породистой».
Сідалковський силкувався запам'ятати адресу, як детектив. Він заплющив очі і повторив її двічі. Адреса, розсунувши цитати, вляглась на одній з поличок пам'яті Сідалковського. Вирішив іти негайно, шосте чуття підказувало, що господарка квартири № 3 вдома. На щастя, іти довелося недалеко.
Минуло, мабуть, з півгодини, поки він дійшов до площі й завернув у густо зарослу американськими кленами вулицю. Невеличкий двоповерховий будиночок, видно було з усього, свій вік віджив і тепер навіть не сподівався на реставрацію. Він, здавалося, хоч сьогодні був готовий поступитися місцем прийдешньому поколінню. Перед будинком, обабіч цегляної брами, росло два маленьких каштани, посаджені, очевидно, без врахування генерального плану, тож на них чекало невтішне майбутнє. Над ними, розкинувши свої крислаті крони, для чогось нахилилися два старезних клени, які, здавалося, поки що не збиралися допускати молодь до світла.
«Перший бульдозер все це викорчує з корінням»,— поспівчував каштанам Сідалковський, піднімаючись скрипучими дерев'яними сходами на другий поверх. Натиснув на чорненький, з білою цяточкою ґудзичок. Електродзвоник мовчав, як глухонімий на вечорі сатири й гумору. Тоді Сідалковський плечима штурхонув двері. Вони іржаво заскрипіли й відчинилися, наче брама в древньому соборі до реставрації. В обличчя вдарила задуха, немов із льоху, де порозкривали усі бочки з-під огірків, капусти й помідорів, намагаючись забити цей запах смаженою на олії цибулею. На запах білизни, що сохла на мотузці, органи чуття Сідалковського не реагували зовсім. Сідалковський оглянувся і не встиг зрозуміти, де він — у коридорі чи у квартирі,— коли із-за простирадел, що повисли, як білі прапори під час капітуляції, почувся середнього тембру бас:
— Хто там?
— Я,— сказав Сідалковський голосом персонажа із картини Рєпіна «Не чекали».
— Хто «я»?
— Сідалковський. Ваш майбутній квартирант, любитель моря і пригод.
— Це мені одразу нравиться,— із-за простирадла вийшла жінка, вік якої було визначити так само важко, як вік Вавілонської вежі. — Сідалковський? — перепитала життєрадісна жіночка, схожа на антикварний магазин, куди ходять тільки любителі старовини.— Сідалковський... Так це я про вас читала у газеті? Точно, Сідалковський,—засміялася вона.
«Чорті й що,— подумав про себе Сідалковський.— Уже й у газетах є. Мені тільки цього не вистачало...»
— Сьогодні в газеті бачила,— заторохтіла монументальна жінка. «Така жінка,— не спускав з неї очей Сідалковський,— могла б запросто тримати хрест Володимира чи підпирати замість атлантів грецькі амфітеатри».— Там ви хліб-сіль приймаєте. А я спочатку, як поглянула на вас, подумала, ви артист. Будьмо знайомі,— витерши об фартух червоні від прання руки, одну з них тицьнула Сідалковському.— Карапєт. Люся Карапєт!
— Люся чи Дуся? — перепитав Сідалковський, згадавши безкоштовний додаток до оголошення.
— По пашпорту Євдокія Капітонівна. У народі просто... Люся або Муся. Кому як угодно. Барабанщики з артучилища й офіцери старших чинов називали мене навіть Мері. Чоловік у мене теж був офіцер... А ви, Сідалковський, не офіцер?
— Перевдягнений.
— Понятно. З міліції, як Вася Саприкін.
— Ні, не з міліції. Офіцер запасу. Мікромайор. Одна зірочка і стільки ж смужечок. Вам підходить?
— Обізатєльно. Ви веселий, хоч і без гармошки. Женщини люблять веселих. З такими мужчинами їм не скучно. Розвлікають, так сказать, і опше.— Карапет подарувала йому посмішку: «Я назавжди з тобою».— А я вам, пробачте за нескромність, підходжу?
— Обізатєльно і опше,— процитував Сідалковський і в ту ж мить завоював симпатію Карапет, як фортецю з першого пострілу.
Вони зайшли до кімнати, що мала вигляд чи то спортзали й хімлабораторії, чи то косметичного кабінету при науково-дослідному інституті, який тимчасово перебрався у старе довоєнне приміщення.