Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Усі вільні. Богдане — зостанься. — Голова натиснув на клавішу старого як світ пульту переговорного пристрою, що пам’ятав ще дотики пальців Федорчука, Мухи, Голушка, Марчука та інших керівників українських органів держбезпеки. Змінювали меблі, картини, акваріуми, сувеніри, книжки, а пульт як символ наступництва й непорушності влади КДБ залишався незмінним.
— Валю! Начальника кадрів — до мене. Терміново!
2
Виховувати Зорія годі. Той вихованню не піддається. Покарати? Піде, ще й грюкне дверима. З такими, як Зорій, важко. Без них — неможливо. Треба завантажити роботою, та так і такою, щоб дихнути не міг. Це вихід, яким користувалося не одне покоління керівників різних рівнів.
«Богдане, — Берун підвівся з-за столу, — ти мене дістав! Я тебе знищу, розтопчу, повідриваю руки-ноги, втоплю, розстріляю, повішу, четвертую! Закатаю в асфальт, переїду катком! Скину з Лякачки[1]! Ти зрозумів? Знищу як ворога народу!»
Ні, Берун усе це сказав подумки. А вголос голова СБУ почав м’яко, навіть ніжно:
— Даниловичу, ти прекрасно сам розумієш, що твоя правда. Ти знаєш, я знаю, всі знають. Але не кожен говорить. Чому ти не можеш бути, як усі? Ти ж розумний мужик. Я тебе поважаю, а ти випробовуєш моє терпіння. Не заважай мені, я прошу. Маєш свою роботу, свої завдання — роби все в межах своїх функціональних обов’язків. Не лізь туди, куди не просять. Зайва цікавість ще нікого до добра не довела. Я ж тобі давав указівку розібратися з власниками телеканалу «Інтер- хол». Вони там таке замутили, що скоро, мабуть, ми залишимося без одного з провідних каналів країни. Ти зробив? Щось я не пам’ятаю твоєї доповіді з цього питання.
— Герасиме Васильовичу, то не наша проблема. Навколо телеканалу — суто бізнесові інтереси. Економічні схеми — не моя тема. Є, звичайно, там і політика, але не така, якою має займатися очолюване мною управління. Мої люди інкогніто покрутилися, але відчуваю, що до справжньої суті нам не добратися. Головні ниточки тягнуться, як тепер часто трапляється, аж… — Зорій закинув голову й підняв очі догори.
Богдан тягнув час, свідомо говорив про абстрактні речі, аби не видати своїх думок і планів. Берун — це лише частина, хоч значуща, але не головна в тому механізмі, що діє нині в українських владних коридорах. Зорій знав, був упевнений у тому, що зараз Берун надає якихось дріб’язкових завдань, від яких важко буде відхреститися, але які можуть зв’язати йому надовго руки, відібрати дорогоцінний час, який потрібний полковникові саме тепер. Тепер — як ніколи…
— Ні, Богдане, ти все-таки доведи справу до кінця. Спробуй підібратися з того боку, куди ти показуєш очима. Пам’ятаєш, ми недавно говорили з тобою, що не зайве було б проштовхнути свого чоловічка в апарат Президента. Не з метою, звичайно ж, копати під главу держави — Боже збав, а щоб огородити його від нечистих на руку ділків. Він же, як мала дитина, беззахисний і довірливий. Його підставити — раз плюнути. І дехто цим користується. А щоб, як я вже сказав, «огородити», треба мати достовірну інформацію.
— Пане голово, не можна. Благими намірами вимощена дорога в пекло. Якщо хтось проклацає — нам хана. І розбиратися не будуть, праведну справу ми затіяли чи надумали сколупнути Президента. За всіма законами — писаними і неписаними -
створювати оперативні позиції в президентських структурах будь-яким правоохоронним органам заборонено.
— Що ти мене вчиш! Без тебе знаю. Бач, праведний який. Побіжи ще та розкажи, що Берун працює проти Президента!
— Герасиме Васильовичу, по-моєму, і без мене вистачає людей, які про це, та й про інші нісенітниці давно вже нашіптують гаранту. Не може бути, щоб ви цього не відчували. Та навіть у коментарях глави держави, які він останнім часом дає в засобах масової інформації, відчувається неприховане незадоволення роботою органів безпеки. Натомість дедалі частіше хвалить міністра внутрішніх справ.
-І ти помітив…
— А що ж тут не помічати? У приймальні Президента працює наш колишній співробітник, мій кореш. Хороший хлопець. Та ви ж його самі пропонували Президенту. Так він по великому секрету розказав, що міністр внутрішніх справ Кривученко майже щодня — у гаранта. Його без всякої черги й без запису проводить глава президентської Адміністрації Талимеризіба. А ви коли останній раз були в гаранта?
— Учора розмовляв по телефону, — буркнув Берун. — Ти читав інтерв’ю Президента в останньому номері «Дзеркала на бульварі»?
— Проглядав, — Богдан знав, що з’явився матеріал, не дуже приємний для СБУ, але прочитати його не встиг.
1
Лякачкою жителі Києва жартома, по-доброму, без зневаги називають 62-метровий металевий пам’ятник, що височить над Дніпром, збудований на честь перемоги у війні й відкритий особисто генеральним секретарем ЦК КПРС Леонідом Іллічем Брежнєвим 1981 року. Той пам’ятник справді такий страшний, що цілком відповідає народній назві. Височезна 450-тонна жінка тримає в одній руці 16-метровий дев’ятитонний меч, а в другій — щит площею понад сто квадратних метрів. Але головне — очі. Вони круглі й перелякано дивляться поверх Дніпра в бік Москви.