Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Ні, я так не думаю. Більше того, я впевнений, що всі мене відразу ж здадуть і жоден за мною не піде.
— То кого ж ви набрали? Це ж ваші соратники. Соратники, тобто ті, хто повинні йти разом у бій. Вони ж вам зобов’язані тим, що отримали посади, генеральські звання, машини, квартири.
— У політиці друзів немає. При нагоді кожен здасть або підставить. Причому зробить це без жодних докорів совісті.
Берун знову замовк. Останньої фрази голова міг і не говорити. Зорій добре все розумів. Так склалася система ще з часів НКВД. Копали під Фелікса Дзержинського, доки не звели в могилу, чекали, щоб швидше спіткнулися по черзі Генріх Ягода, Микола Єжов, Лаврентій Берія. Та й потім Семичасний, Шелепін, Чебриков, Андропов не уникли підсиджування, провокацій, підстав та доносів. Нічого не змінилося в чека й після розпаду СРСР. Голушко, Бакатін, Крючков, Степашин, Путін, Патрушев у Росії. Марчук, Маліков, Радченко, Деркач в Україні… Хто з них працював спокійно, без тиску, без політичної кон’юнктури, без владної заангажованості?
Голова нарешті наче оговтався і, мабуть, уже шкодував, що так розв’язав сьогодні свого язика. Треба було змінити тему.
— Ти знаєш, Богдане, я дедалі частіше думаю про те, як нам піднести своє реноме серед громадян. Бо, з усього видно, керівництво держави не завжди добре знає про наші будні й особливо про результати нашої роботи. Моїх доповідних вони не читають, а газети все ж час від часу гортають і телевізор іноді дивляться. Ти б підключив свої зв’язки серед журналістів та іншої братії, яка пише. Хай би допомогли розробити якусь методику, щоб ми могли поліпшити свій імідж. Бо наїзди з усіх боків стають нахабніші, а ми навіть не відгавкуємося. Зробиш — і покажеш мені.
«Ось воно», — подумав Богдан Данилович. Він давно вже чекав чогось подібного. Спілкуватися з журналістами, письменниками, істориками він любив, з багатьма дружив, але формалізувати ці стосунки як співробітник спецслужби не хотів. А завдання, що дав голова Служби, вимагало саме «канцелярського» підходу до проблеми. Це Богданові не подобалося. Готувати інструкції, положення, проекти наказів, які будуть сто разів виправлятися, уточнюватися, перероблятися, затверджуватися, тим самим на кілька місяців відволікаючи підрозділи Богдана від справжньої оперативної роботи. Саме цього Зорій боявся. І ось маєш.
- І ще. Візьми цю папочку, там матеріали, які, думаю, тебе зацікавлять. Розберись, дуже схоже на тероризм. Це вже — твоя парафія.
У кабінеті голови з’явився начальник управління кадрів. Юрій Юрійович Мельтишівський не зайшов, а наче протік між ледве відхиленими дверима й одвірком, зігнувшись майже навпіл, з напіврозгорнутою червоненькою папочкою в лівій руці й авторучкою в правій, готовий будь-якої секунди записати, доповісти, розповісти, пообіцяти, запевнити, відрапортувати, усміхнутися, засміятися чи заплакати. Колись, за часів КДБ, людина, що обіймала посаду начальника кадрів, була генералом, заступником голови і взагалі брала участь у вирішенні не тільки кадрових питань, а й у виконанні особистих найконфіденційніших завдань керівника Комітету. У Службі безпеки України подібну роль виконували інші — близькі друзяки голови чи партнери у прихованому від сторонніх очей бізнесі, залишивши начальникові кадрів тільки звання генерала й обов’язки оголошувати на різних урочистостях накази про призначення на посади та зачитувати вітальні адреси.
Генерал Мельтишівський був непоганою людиною, розумником, ще з тих комсомолят, які зуміли, як і багато інших, вчасно зректися комуністичної ідеології і швиденько присягнули на вірність незалежній Україні, мріючи таємно про високі посади та власний бізнес. Більшість із них успішно поєднувала і перше, і друге, перебуваючи на державній службі та заробляючи непогані гроші в приватному бізнесі.
— Юрію Юрійовичу, підготуйте всі необхідні документи для введення нової штатної одиниці. Щоб не звертатися до Президента держави з проханням змінити штатний розпис Служби, придумайте рокіровку: заберіть посаду в якомусь підрозділі, де її не заповнюють, і віддайте в розпорядження управління, яким керує Богдан Данилович. Посада повинна бути не нижче полковничої. Зорій сам добере кандидатуру й оформить документи. Зайвих запитань не треба. Про цю посаду не повинен знати ніхто, тим більше — про людину, яка її займе.
«Про неї справді не знатиме ніхто, про це я подбаю, — подумав Богдан Данилович. — Навіть ви, пане голово».
-Єсть, Герасиме Васильовичу! — Мельтишівський швидко щось записав у зошиті й, не сказавши більше й слова, зник.