Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
4
Цей будинок у середмісті Києва — одна з багатьох історичних пам’яток столиці — не був таким уже й значним архітектурним шедевром. Неважко припустити навіть із зовнішнього вигляду, що проектував його чужак. Насправді петербуржець Щуко планував надбудувати над цим будинком ще й вежу чи дзвіницю, що призвело б до його «випадання» із загального архітектурного ансамблю всього кварталу. Але, на щастя, мабуть, у 1913 році не вистачило грошенят, тож Земська управа, яка містилася тут аж до 1918-го, обійшлася без каланчі й мала такий самий вигляд, як і нині.
У 20-х і на початку 30-х років у цьому будинку містився Палац праці. З 1934-го в сірий будинок на Володимирській, 33 в’їхало українське партійне керівництво. Широкими коридорами з високою стелею ходив С. Косіор, кілька років носив тут своє пузо Микита Хрущов, аж поки не перебрався разом з усіма цековськими на Михайлівську площу.
Ось саме тоді й вселилися в цей будинок «органи». А чому б і ні? Стіни майже двометрові, підвали глибокі, кабінети просторі, взимку теплі, влітку прохолодні. Мабуть, саме відчуттям, що в цьому будинку гарна робоча аура, мотивували свій вибір і нацистські гестапівці, розмістившись тут під час окупації Києва в 1941–1943 роках.
Будинок на вулиці Володимирській, 33 знає кожен киянин. Колись його обходили десятою дорогою, у недалекому минулому — позирали з цікавістю, а зараз… Зараз дехто проходить, не помічаючи, а дехто відверто плює в його бік.
Нинішній Службі безпеки України будинок на Володимирській, 33 дістався у спадок від КДБ. Тут розмістився центральний і найголовніший апарат спецслужби. На четвертому поверсі в найбільшому кабінеті працює голова Служби Герасим Васильович Берун. До нього тут сиділи інші керівники СБУ. А до 1991 року — голови КДБ. Внизу, в підвалах, сиділи інші. У різні часи — за різні гріхи. Здебільшого ж — безгрішні.
Ніхто, правда, в ті часи не зізнавався, що багато з того, що робили органи державної безпеки Радянського Союзу, було або злочинним, або… шкідливим для держави. У кращому разі -
абсолютно непотрібним. Дехто взагалі вважав, що органи державної безпеки не лише не гарантували безпеки держави, а самі були небезпечними. Надуті щоки — ось пізнаваний образ чекіста 60-х-70-х років двадцятого століття.
Від самого початку перебудови, тобто з 1985 року, постало питання про місце й роль у ній КДБ.
Розгубленість, що запанувала було на Володимирській, 33 після смерті Брежнєва, з тієї самої миті, коли перед особовим складом з’явився заступник голови КДБ УРСР генерал Євтішенко і, тремтячи від хвилювання й непідробної скорботи, зі слізьми на очах оголосив про кончину найвірнішого ленінця, тривала лише кілька днів. Коли офіційно оголосили, що генсеком став колишній шеф КДБ, чекісти якось одразу заспокоїлися й навіть піднеслися духом. А обивателі вдарили на сполох, у багнети сприймали будь-які починання Андропова, його спроби закрутити гайки, замінити розхитаний механізм економіки та й партійного апарату.
Але незабаром люди зрозуміли, що перетворення, дисципліна потрібні. Партійна ж верхівка вила й панікувала. Саме в цей час почався процес виявлення і припинення корупції, зловживань. Правоохоронні органи почали вживати хоч якісь елементарні дії проти пограбування народу й держави.
Люди стали ходити на роботу вчасно, хоча там, як і раніше, робити було нічого. З’явилася надія, що в країні нарешті щось зміниться на краще. Але хвора літня людина не могла на повну силу керувати державою — махиною, що ще рухається, але в будь-який момент може зупинитися й розвалитися.
У цей період кадебісти й далі майже так само працювали, без якихось радикальних реформ у стилі й методах. У підрозділі, де служив Богдан Зорій, — жодних змін. Як заявив йому один агент, органи безпеки, як і раніше, за Брежнєва, борються з вітряними млинами. Знайти ж людину, яка б говорила про те, що Брежнєв старий, нездатний керувати країною, що поначіплював собі на груди брязкіток і від цього став ще смішнішим й більш жалюгідним, неважко. Усіляких гумористично-сатиричних дотепів про генсека ходило по країні стільки, що можна було будь-яку людину обвинувачувати в поширенні анекдотів, які дискредитують наймудрішого й найбільшого героя Великої Вітчизняної, і вимагати від неї покаяння та самовикриття. Такі заходи входили не лише в обов’язок кожного опера, айв усю систему органів.
Треба сказати, що під впливом пропаганди молоді співробітники вірили щиро в те, що Брежнєв саме й був таким, яким його зображували наші борзописці. Якось в управлінні, де служив Зорій, перед співробітниками виступив капітан першого рангу, що воював разом із Брежнєвим. Коли останній став генсеком, часто зустрічався з ним, бував у нього на днях народження. І капперрангу, і його дружина, що також воювала, розповідали про чудові людські якості великого полководця, героя Малої землі — яка це щиросерда, проста людина, гарний товариш, добродушний і привітний.