Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Боротьбисти, більшість із яких згодом, протягом 1920-х років, обіймуть низку провідних посад у КП(б)У, сформувалися як ліве крило УПСР. За часів першої російсько-української війни на початку 1918-го кількох майбутніх боротьбистів кинули до в’язниці за підготовку державного перевороту: вони готували повалення Центральної Ради. У міру того як німецька окупація підвищувала революційний запал селянського електорату УПСР, ліве крило цієї партії активно набиралося сили. У результаті воно так зміцнилося, що під час IV з’їзду УПСР, який нелегально відбувся поблизу Києва в травні 1918-го, ліві становили більшість учасників. IV з’їзд віддав саме лівому крилу контроль над ЦК УПСР та над офіційним друкованим органом партії — «Боротьбою». Ті, хто підтримували попереднє керівництво партії, від’єдналися від УПСР та назвали нову партію УПСР (центральна течія), а лівацька частина згодом стала відома під назвою боротьбисти — вочевидь, від назви своєї партійної газети. Невдовзі по тому всередині боротьбистської організації виникла дискусія про те, чи нова партія взагалі мала щось спільне з колишньою націоналістичною УПСР і чи новостворена партія справді була віддана ідеї радикальної трансформації суспільства. Так чи інакше, за ними закріпилася назва «боротьбисти», і дуже швидко сама партія почала вживати назву УПСР (боротьбисти)[220].

Спочатку боротьбисти звинувачували інші українські партії в надмірному націоналізмі й у тому, що вони були схильні розглядати незалежність як самоціль. Боротьбисти заперечували існування кордонів між державами, вважаючи їх штучними, і не бачили взагалі жодних причин трудящим Росії та України боротися одні проти одних. Проте вони також виходили зі самозрозумілого для них припущення про те, що союз із радянською[221] Росією має ґрунтуватися на принципах рівності й що радянська Україна має бути українською, тобто результатом боротьби саме українських революційних сил, на які вона має спиратися й із якими мусить бути пов’язана. Невдовзі після падіння Гетьманату боротьбисти спробували встановити власний радянський український режим за підтримки військ отамана Григор’єва в надії подати більшовикам уже своєрідний «готовий продукт». Проте коли більшовики відмовилися визнати боротьбистський ревком, по суті, вони залишили боротьбистам та Григор’єву лише два варіанти вибору: підкорення чи повстання. Боротьбисти обрали перше й запропонували себе до послуг режиму П’ятакова. У березні 1919 року УПСР (боротьбисти) зробили ще один крок до зближення з більшовиками — змінили назву своєї партії на УПСР (комуністи-боротьбисти) та подали запит на включення їх до складу КП(б)У, проте дістали відмову, оскільки КП(б)У була в ейфорії від власних успіхів у загарбанні України. Лише за особистого наполягання Леніна боротьбистам дозволили взяти участь у формуванні радянського уряду України. Ленін розумів: якщо підтримка боротьбистів серед українського селянства така широка, то більшовики просто не можуть собі дозволити ігнорувати цю політичну силу. У період п’ятаковщини боротьбисти були слухняними союзниками більшовиків — навіть після повстання Григор’єва, який колись забезпечив їм військову підтримку[222].