12 польських есеїв

Відтоді кожна літературна доктрина вестиме мову не про літературу загалом, а про літературу нову, «істинну», яка не є тим, що вважалося літературою досі. Усі літературні революції, більш чи менш оманливі, які відбулися після революції романтичної (Альбер Тібоде стверджує, що історія літератури після Французької Революції є «спадком романтизму»), здійснюватимуться не заради літератури, а супроти неї, проголошуватимуть не літературний (естетичний) ідеал, а відкриття нової дійсності. Одночасно змінюватиметься поняття письменника: від поняття натхненного пророка, яким послуговувався Віктор Гюґо, до історика звичаїв, яким вважали Бальзака (він також назвав себе «секретарем історика, яким є саме суспільство»), і нарешті аж до вченого, з яким порівнювали письменника Золя та Флобер.

Поміж квазі-містикою (тобто романтичним проникненням у природу) та натуралістичним науковим емпіризмом (тобто квазі-наукою), між тими двома антиноміями, які становлять від півтора віку амплітуду коливання філософії літератури, існує, власне, лише мовна різниця. І в першому, і в другому випадку література є не літературою, а чимось більшим. Спроби розуміння літератури як чистого мистецтва були здебільшого подолані, і то речниками саме такого її розуміння. Це був парадокс Бодлера, який вбачав існування прекрасного поза мистецтвом, поза формою, поза всяким правилом, поза мистецьким ідеалом. Бодлер допровадив поняття літератури (і загалом мистецтва) до стану квадратури кола: «Даремно я силкувався перенести та розширити критерій мистецтва, воно завжди опізнювалося щодо універсальної людини і постійно волочилося за багатоликішим та барвистішим прекрасним, що вирує у нескінченних спіралях життя». З відчаю Бодлера сюрреалісти вивели свою програму «знищення мистецтва» на користь життя, дійсності, побуту в безпосередньому досвіді, тобто пізнання без посередництва культурних форм. Сюрреалісти вважали літературу засобом осягнення найвищої напруги екзистенції, таким, як алкоголь, як еротичний акт, як політичний фанатизм, як участь у будь-якій масовій маніфестації, чи то в революції, чи то в бою биків. Власне, сюрреалісти творили екстатичну теорію, у якій література становила лише фрагмент. Вони сполучали романтичний містицизм зі сцієнтизмом натуралістів[9]. Вони сягнули межі заперечення літератури, перетворюючи її на сакральну практику, релігію. Тому у сюрреалістичному русі мали вагу не лише твори, а й спільні маніфести, обряди, провокації, колективні та особисті дивацтва. Все це разом називали творчістю, результат якої – твір – був цілком другорядним. «Береться до уваги акт, а не твір», – писав Моріс Бланшо.[10] Для Жоржа Батая література є «відчуттям», а це останнє – «подорожжю до меж людських можливостей»[11]. Мішель Лері[12] вважає її передовсім актом ризику.