12 польських есеїв
- Автор: Милош Чеслав, Ват Александер
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-19-5
- Переводчик: Роксана Харчук
- Жанр: Критика
Электронная книга - «12 польських есеїв». Краткое содержание книги:
А поети? Чи може вціліти поетів вірш, якщо він потрапить до рук не приятеля-віршописця, а ворога-непоета? Як і будь-яке висловлювання, вірш має починатися й реалізуватися так, щоб не знеславити свого творця, навіть якщо цей вірш нікому не сподобався. Більше за те, треба, щоб вірші не знеславлювали творця й тоді, коли вони самому йому – творцеві – не подобаються. Адже жоден поет не є виключно поетом, у кожному поеті живе непоет, який не оспівує й не любить співу… а людина – це щось більше, ніж поет. Стиль, народжений серед прибічників однієї й тієї ж релігії, у зіткненні з натовпом невірних гине: він не здатний ані захищатися, ані боротися; він пасує перед реальним життям, це тісний стиль.
Дозвольте мені показати таку сценку… Уявіть собі, що в товаристві з кільканадцяти осіб хтось устає й починає співати. Більшість слухачів цей спів знуджує, але співак не хоче цього збагнути, ні, він поводиться так, начебто захоплюється, вимагає, щоб усі стали на коліна перед цією Красою, прагне абсолютного визнання своєї ролі Пророка; і хоча ніхто не в захваті від його співу, він напускає на себе вигляд, наче його слово має вирішальне значення для світу, він переповнений вірою в свою Поетичну Місію, вергає блискавиці, гуде, гримить, несамовитіє в пустці; більше того, він не хоче зізнатися людям і собі самому, що цей снів нудний, що він мучить, дратує навіть його самого – бо співець висловлюється не щиро, природньо, невимушено, а лиш у формі, успадкованій від інших поетів, яка вже давно втратила єдність із натуральним людським відчуттям; і ось він не лише проголошує Поезію, а й захоплюється Поезією; сам Поет схиляється перед величчю й значимістю Поета; він не тільки вимагає, щоб інші падали перед ним на коліна, а й сам перед собою падає ниць. Чи ж не випадає сказати про таку людину, що вона взяла на свої плечі заважкий тягар? Адже вона не просто вірить у силу поезії, а змушує себе вірити, не просто жертвує собою заради інших, а змушує їх споживати цей божественний дар, як облатку. Чи може в такому герметичному етапі духу з’явитися якась шпарка, крізь яку до нього вдерлося б зовнішнє життя? До речі, тут ідеться не про якогось третьорядного співця, ні, це стосується також найславетніших, найкращих поетів.
Якби ж то поет умів поставитися до свого співу як до манії чи обряду, якби ж то поети співали так, наче мусять співати, хоча й знають, що співають вони в пустці. Якби ж то замість гордого «я – Поет» вони спромоглися сказати ці слова із соромом або зі страхом… чи навіть з відразою… Аж ні! Поет мусить схилятися перед Поетом!
Це безсилля перед реальністю руйнівницьким чином позначається на стилі й поставі поетів. Людина, яка тікає від реальності, ні в чому не знаходить опори… вона стає іграшкою в руках стихій. З моменту, коли пости втратили з поля зору конкретну людину, а свій погляд зосередили на абстрактній Поезії, ніщо вже не змогло затримати їх на похилій площині, яка веде в безодню абсурду. В них усе почало рости саме собою. Метафора, позбавлена будь-яких вудил, почата пручатися, вона так розбуялася, що нині у віршах немає нічого, крім метафор. Мова стала ритуальною – всі ці «троянди», «сутінки», «смутки» чи «болі», які колись іще мали якусь свіжість, внаслідок надуживання перетворилися на порожній звук, – це стосується також і сучасних «семафорів» чи інших «спіралей». Звуження мови супроводжувалося звуженням стилю. Останнє призвело до того, що сьогодні – це всього лише кілька освячених «переживань», які подаються у формі настирливих комбінацій обмеженого словника. В міру того, як Звуження ставало щоразу Вужчим, нічим не приборкана Краса ставала щоразу Красивішою, Глибина – Глибшою, Шляхетність – Шляхетнішою, Чистота – дедалі Чистішою. Коли, з одного боку, вірш, позбавлений гальма, роздувся до розмірів гігантської поеми (вона схожа на ті пущі, які насправді знають лише кілька лісорозробників), з другого, він почав конденсуватись аж у занадто синтетичних і гомеопатичних розмірах. Усіляким відкриттям та експериментам почали віддаватися з виглядом надзвичайної таємничості – повторюю, цієї нудної оргії ніщо спинити не в силі. Так, тут мова йде не про творчість людини для людини, а лише про обряд, виконуваний перед вівтарем. На десять віршів принаймні один буде присвячений Могутності Поетичного Слова або уславленню покликання Поета.
Погодьтеся, ця хвороба властива не лише поетам. У прозі релігійна постава також завдала тяжких збитків, і якщо ми візьмемо такі твори, як наприклад: «Смерть Верґілія» Броха чи «Улісса» або деякі речі Кафки, то в нас виникатиме таке саме враження – «непсресічність», «велич» цих творів реалізується в пустці, вони належать до розряду тих книжок, про які всі знають: вони великі… але так чи інакше нам далекі, недоступні, холодні… бо вони писалися уклінно, з думкою не про читача, а про Мистецтво чи про якусь іншу абстракцію. Ця проза народилася з того ж духу, що живить поетів, безсумнівно, ця проза «поетична» за своєю природою.