12 польських есеїв

Політизація літературних мітів довершилася разом із перетворенням національної ідеології у сферу міту.

Це стосується не лише романтичної літератури. Позитивістські та неоромантичні письменники зайняли у суспільній свідомості місце романтиків, хоча їхні способи висловлювання були, звісно, іншими. Програмні романи Пруса, Сенкевича та Жеромського читалися, безумовно, не як літературні твори, а все ж… Надаймо, зрештою, слово апологетові: «Польський селянин давав на службу за душу Подбіп’єнти, – писав Ігнатій Хшановський. – Страшно подумати… чим ми були б без неї [тобто трилогії. – А. К.]. Жоден інший твір нашої літератури, ані Міцкевича, ані Словацького, ані Красінського, ані Виснянського не відіграв … такої значної ролі в процесі національного усвідомлення, без якого ми ніколи не здобули б незалежності, як трилогія Сенкевича. З усіх його здобутків – це здобуток найбільший, безсмертний не тільки в історії нашої літератури, а й в історії національного життя, в історії нашого воскресіння: завдяки трилогії Сенкевич є одним з найзаслуженіших будівничих того фундаменту, на якому виросла … державна споруда».[20]

За Хшановським, підтвердженням цінності літературного твору є втілення його символів та персонажів («селянин давав на службу за душу Подбіп’єнти»), затирання межі між вигадкою й реальністю, перехід творчості у сферу вчинків. По суті, це було мрією сюрреалістів. Загалом це не є парадоксом: сюрреалізм є крайньою формою романтизму, який у Франції довго визволявся з-під класичного домінування, а в Польщі, під впливом особливих умов, набув такого вигляду дуже швидко. Остаточним випадком затирання межі між літературою та реальністю буде перевага акту (дії, вчинку, провокації etc.) над твором, або – як у Польщі – перевага особи творця над його творінням. Відповідно до того, як падає авторитет літератури, зростають зусилля у напрямку творення щоразу нових «пророків». Романтична трійця і Сенкевич постали відносно спонтанно завдяки їхнім творам, але вже аналогічні кар’єри Виспянського, Жеромського, Каспровича, Струга, Кароля Губерта Ростворовського були результатом політичних змагань: партія, якщо вона хотіла мати вплив на «народ», змушена була якимось чином залучати «пророка» – як звикли говорити дещо пізніше – «духовного вождя». Ще в останніх роках міжвоєнного десятиліття ONR[21] творила таких духовних вождів в особах Єжи Анджеєвського і Констанса Ільдефонса Ґалчинського, а ті (особливо Анджеєвський) виголошували пафосні промови про «моральний порядок» тощо. У чому ж тут полягала роль письменника? Передусім він мав бути зразком. В одній зі своїх статей-інтерв’ю, які автор «Ладу серця» дав після отримання молодіжної нагороди PAL[22], він зізнався, що твір є таким же моральним чи неморальним, як і його творець. («Письменник, який хотів би видатися у своєму творі кращим, аніж він є насправді, завжди зраджує свої недоліки»).[23] Або в іншому місці: «Вважаю, що якість літературного твору визначається внутрішнім світом автора». Ця остання думка походить з розмови Анджеєвського з Бженковським, Чеховичем та Ґалісом. На попереднє зауваження Анджеєвського Бженковський дає відповідь, яка може багатьох спантеличити: «Видно в цьому сильну аналогію з поетичною позицією авангарду».[24] Справді: хоча ідейно Анджеєвського нічого не пов’язувало з авангардними рухами й висловлювався він про них недоброзичливо, де тільки можна нагадуючи про необхідність повернення літературі класичних форм (переважно роману), кінцевою точкою його й авангарду було те саме, – як, утім, і точкою вихідною. Вихідною точкою була романтична орієнтація літератури на реальність, визнання її критерієм і основою відліку. Кінцевою точкою була перевага дійсності над літературою, з чого виник новий ідеал: літератури-здвигу й письменника-вождя, або – простіше – активіста.