12 польських есеїв
- Автор: Милош Чеслав, Ват Александер
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-19-5
- Переводчик: Роксана Харчук
- Жанр: Критика
Электронная книга - «12 польських есеїв». Краткое содержание книги:
А втім, така відповідь, хоч і слушна, проте недостатня. Проблема нашого спілкування з мистецтвом – набагато складніша й глибша. Безсумнівне, принаймні з мого погляду, таке: якщо ми взагалі хочемо в усьому цьому щось збагнути, то мусимо зректися надто простої думки, паче «мистецтво нас захоплює» і наче «ми насолоджуємося мистецтвом». Ні, мистецтво захоплює нас лише до певної межі, а насолода, яку воно дає, сумнівна… І чи може бути інакше, якщо спілкування з великим мистецтвом – це болісне, важке спілкування зі зрілими людьми, людьми з широким кругозором і потужнішим від нашого відчуттям. Ми не насолоджуємося, швидше, намагаємося насолоджуватись… і не розуміємо… намагаємося зрозуміти…
Якою ж поверховою є думка, що зводить це складне явище до простої формули: мистецтво захоплює, бо воно прекрасне. «Ох, як багато снобів… але я не сноб, якщо мені щось не подобається, я відверто в цьому зізнаюсь», – говорить простодушність, і їй видається, наче цим уже все сказано.
А тим часом у цьому виразно проявляються чинники, які до естетики не мають жодного відношення. Невже ви думаєте, що якби в школі нас не змушували захоплюватися мистецтвом, то згодом ми виявилися б готовими ним захоплюватися? Невже ви вважаєте, що якби вся наша культурна організація не нав’язувала нам мистецтво – то ми б так ним цікавилися? Чи ж не жадання міфу, возвеличення втілюється у цьому нашому подиві і чи, возвеличуючи вищих, не возвеличуємо ми самих себе? Де насправді народжується почуття подиву й захвату – «з нас» чи «між нами»? Якщо на концерті буря оплесків, це зовсім не означає, що кожен із тих, хто аплодує, захоплений. Один несміливий звук оплесків провокує інший – вони підсилюють один одного – нарешті виникає така ситуація, коли кожен мусить внутрішньо пристосуватися до колективного шаленства. Усі «поводяться» так, наче вони захоплені, хоча «насправді», принаймні аж такою мірою, не захоплений ніхто.
Отже, було б помилкою, наївністю, гідною жалю, якби ми вимагали від поезії чи будь-якого іншого мистецтва, щоб вони отак просто стали джерелом людської насолоди. І якщо ми подивимося на світ поетів та їхніх шанувальників із цього погляду, то весь його абсурд і кумедність здадуться виправданими: напевно, так має бути, і природно, що мистецтво, як і захоплення, викликане мистецтвом, були, швидше, витвором колективного духу, а не безпосередньою реакцією особи.
А втім – ні. Зрештою, і таке розуміння не може врятувати поетів, повернути їхній поезії подих реальності й життя. Адже якщо реальність і є саме такою, вони все одно цього не усвідомлюють. У них все діється просто: співець співає, а захоплений слухач слухає. Певна річ, якби вони виявилися здатними визнати ці істини й вивести з них усі наслідки, то мусили б радикально змінити саме своє ставлення до співу. Проте будьте спокійні: у поетів ніщо й ніколи не зміниться. І не піддавайтесь омані, ніби перед лицем цих колективних сил, які фальшують наше індивідуальне відчуття, вони проявлять певну волю до опору – хоча б для того, щоб мистецтво було не фікцією й ритуалом, а справжнім спілкуванням людини з людиною. Ні, ці схимники воліють коритися!
Схимники? Це не означає, що я противник господа Бога чи його різноманітних орденів. Одначе навіть релігія помирає тієї хвилини, коли вона перетворюється в обряд. Воістину на цих вівтарях ми надто легко жертвуємо автентичністю й вагою нашого власного існування.
Переклала Роксана Харчук
5
Анджей Кійовський
Межі літератури[6]
Як тільки література вирізняється з-поміж інших інтелектуальних занять, відразу ж починається процес її самовизначення. Коли вона перестає виконувати допоміжну роль у філософії, науці, етиці, політиці, історії, коли у своїй цілісності, тобто в усіх своїх видозмінах, набуває ознак, притаманних доти лише ліриці, і функцій, які доти виконувала лише ця остання (тобто функцій особистого вираження), одразу ж починає себе запитувати, чим вона є. Відбувається це наприкінці XVIII ст., менш-більш співпадаючи з романтичним зламом[7]. Доромантичні літературні теорії стосуються самої літературної практики, окреслюють правила досконалого письменства; ці правила є предметом шкільного вивчення, бо кожна освічена людина повинна вміти написати оду, орацію, вишуканий лист, ерудовану історію, яку сьогодні назвали б ессєм. Літературна творчість є побічним заняттям, талант – додатковою здібністю філософа, вченого, державного мужа, духовної особи, придворного, військового. Натомість від часів романтизму вихідним пунктом кожної літературної теорії стає визначення самого явища, окреслення способу існування літератури, що водночас сполучається з виокремленням професії літератора.
6
Перекладено за виданням: Andrzej Kijowski, Granice literatury. Wybor szkicow krytycznych i historycznych. T. 1. Biblioteka “Wiezi”. Warszawa, 1991.
7
R. Escarpit, "Histoire de l’histoire de la litterature". Histoire des litteratures, sous la direction de R. Queneau, t. III, Paris, 1958.