12 польських есеїв

А втім, така відповідь, хоч і слушна, проте недостатня. Проблема нашого спілкування з мистецтвом – набагато складніша й глибша. Безсумнівне, принаймні з мого погляду, таке: якщо ми взагалі хочемо в усьому цьому щось збагнути, то мусимо зректися надто простої думки, паче «мистецтво нас захоплює» і наче «ми насолоджуємося мистецтвом». Ні, мистецтво захоплює нас лише до певної межі, а насолода, яку воно дає, сумнівна… І чи може бути інакше, якщо спілкування з великим мистецтвом – це болісне, важке спілкування зі зрілими людьми, людьми з широким кругозором і потужнішим від нашого відчуттям. Ми не насолоджуємося, швидше, намагаємося насолоджуватись… і не розуміємо… намагаємося зрозуміти…

Якою ж поверховою є думка, що зводить це складне явище до простої формули: мистецтво захоплює, бо воно прекрасне. «Ох, як багато снобів… але я не сноб, якщо мені щось не подобається, я відверто в цьому зізнаюсь», – говорить простодушність, і їй видається, наче цим уже все сказано.

А тим часом у цьому виразно проявляються чинники, які до естетики не мають жодного відношення. Невже ви думаєте, що якби в школі нас не змушували захоплюватися мистецтвом, то згодом ми виявилися б готовими ним захоплюватися? Невже ви вважаєте, що якби вся наша культурна організація не нав’язувала нам мистецтво – то ми б так ним цікавилися? Чи ж не жадання міфу, возвеличення втілюється у цьому нашому подиві і чи, возвеличуючи вищих, не возвеличуємо ми самих себе? Де насправді народжується почуття подиву й захвату – «з нас» чи «між нами»? Якщо на концерті буря оплесків, це зовсім не означає, що кожен із тих, хто аплодує, захоплений. Один несміливий звук оплесків провокує інший – вони підсилюють один одного – нарешті виникає така ситуація, коли кожен мусить внутрішньо пристосуватися до колективного шаленства. Усі «поводяться» так, наче вони захоплені, хоча «насправді», принаймні аж такою мірою, не захоплений ніхто.